A la guerre comme a la guerre*

або Розповідь про те, як ми ходили до суду

«Один – за всіх, всі – за одного!»

Девіз мушкетерів

Згідно Статуту, що затверджений у встановленому законом порядку, наша Харківська обласна громадська організація «Комітет громадянської безпеки» (КГБ) і його члени є суб’єктами забезпечення національної безпеки України та демократичного цивільного контролю за Воєнною організацією й правоохоронними органами держави. Ми офіційно наділені, зокрема, такими правами: сприяти захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності, правового порядку й конституційного ладу України, забезпеченню її національної безпеки, здійсненню прав і свобод людини й громадянина; сприяти зусиллям держави в подоланні корупції та брати участь у боротьбі з нею. Крім того, наш Комітет наділений правом представляти й захищати власні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних органах, органах місцевого самоврядування, судах, установах, підприємствах, громадських організаціях, а також надавати своїм членам консультативну й практичну допомогу в правовому захисті від протиправних посягань. Отож, коли в когось із наших товаришів трапляється якась біда, що пов’язана з порушенням його законних прав і інтересів, то наш Комітет прагне стати йому на допомогу.

Було так і цього разу, коли нещодавно член Колегії нашого Комітету Сергій Олегович Кобяков цілком несподівано для себе дізнався про існування деякої цивільної справи про стягнення так званої «заборгованості», провадження в якій було відкрито місцевим загальним судом Московського району м. Харкова за позовом КП «Харківські теплові мережі» до нього та А.Ю.Малько, яка мешкає з ним в одній квартирі.

А почалася ця історія чергових судових поневірянь, що за роки державної незалежності вже стали звичними для більшості нашого аномально терплячого люду, 9 листопада 2009 р. Саме тоді А.Ю.Малько рекомендованим листом із повідомленням отримала судову повістку, у якій містилася вимога до неї з’явитися 17.11.2009 р. о 10:00 у Московський районний суд м. Харкова (суддя Скотар Андрій Юрійович) у якості відповідача в справі за позовом КП «ХТМ». Причому, ухвали суду про відкриття провадження в цій справі, як це передбачено законом, серед додатків до отриманої повістки не виявилося. Крім того, до цієї ж повістки додавалося ксерокопія позовної заяви, зі змісту якої випливало, що співвідповідачем у цій цивільній справі, разом з А.Ю.Малько, є також і С.О.Кобяков. Однак, судової ухвали про відкриття проваджені в справі, одночасно з копією (тобто рівноцінним примірником) позовної заяви та копіями всіх додатків до неї, С.О.Кобяков ані цього разу, ані колись раніше з Московського районного суду не отримував.

Для тих, хто про це не знає, зробимо невеликий відступ щоб пояснити. Справа в тому, що в Цивільному процесуальному кодексі України (ЦПК) ретельно прописано процедуру, згідно якої якраз і повинен діяти суд при проваджені в справі до судового розгляду. І в ст. 127 ЦПК дослівно сказано таке: «1. Після відкриття провадження в справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження в справі. 2. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження в справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів, а третій особі – копія позовної заяви». Отож, якщо суд не дотримається цієї процедури, то, фактично, наслідком цього буде не лише грубе порушення ним процесу провадження цивільних справ. Бо це ще, наче паровоз, тягне за собою порушення цілої низки норм чинного законодавства України. Зокрема, ідеться про норми ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (право кожного на справедливий і відкритий суд), ст. ст. 3, 8, 19, 21, 24, 55, 129 Конституції України, ст. ст. 1, 4, 5, 6, 8, 10, 27, 31, 127 ЦПК України, ст. ст. 1, 2, 6, 7, 9, 23 Закону України «Про судоустрій» тощо…

Так ось, після того як С.О.Кобяков дізнався про існування цієї судової справи, він одразу ж звернувся за допомогою до нашого Комітету. І, як завжди в нас буває в таких випадках, товариші допомогли йому скласти заперечення на позов КП «ХТМ». І одночасно із цим була підготовлена заява про злочин та необхідність постановлення судом окремої ухвали щодо направлення матеріалів цієї справи до прокуратури. Тому що в додатках до цієї позовної заяви КП «ХТМ» фігурує деяка довідка з місця проживання, у якій містяться персональні дані С.О.Кобякова та А.Ю.Малько. Вона була незаконно, крадькома та без дозволу відповідачів, отримана представником позивача Гуртовою Оленою Олександрівною через службових осіб КП «Жилкомсервіс – начальника його Дільниці № 35 Баштан М.І. та паспортиста Щур Н.А. І треба сказати, що такого роду діяння, у відповідності до ст. 32 Конституції України та ст. 182 Кримінального кодексу України, є кримінальним злочином. Його об’єктивна сторона полягає в незаконному збиранні, зберіганні, використанні або поширенні конфіденційної інформації про особу без її згоди, що визначено законом як порушення недоторканності приватного життя. І якщо когось із читачів зацікавило це питання, то можемо порадити прочитати інтерв’ю з правозахисником М.П.Гаєвським «А мы – дураки – платим!», де воно розглянуто більш докладно. Це інтерв’ю опубліковано у харківському тижневику «Пятница» від 05.11.2009 р., а в Інтернеті з ним можна познайомитися тут http://5nizza.kharkov.ua або тут http://grom-bezpeka.pp.ua/publ/2-1-0-254.

Однак, члени нашого Комітету не тільки допомагають своїм товаришам підготувати необхідні для судового захисту документи. Вони ще взаємно супроводжують один одного до суду в якості представників**. І додамо, що для цього не обов’язково мати письмову довіреність, а достатньо усної заяви сторони, зробленої в суді***. Отож, таке супроводження робиться нами, по-перше, для того щоб морально підтримати свого товариша в складній життєвій ситуації. А, по-друге, щоб можна було оперативно засвідчити факти порушення норм чинного законодавства України та законних прав людини й громадянина, якщо таке станеться, шляхом складення відповідного письмового акту. І треба сказати, що при цьому члени Комітету керуються не лише положеннями нашого Статуту чи ЦПК, але й нормами Загальної декларації прав людини, Декларації ООН про право та обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини й основні свободи, ст. ст. 1, 5, 8, 19, 21, 22, 24, 38, 55, 69 Конституції України, Закону України «Про основи національної безпеки України», Закону України «Про боротьбу з корупцією» тощо.

І саме тому 17 листопада 2009 р. ми з Олександром Миколайовичем Швецем разом із Сергієм Олеговичем Кобяковим прибули в призначений час до Московського районного суду м. Харкова. Одразу ж, як і належить перед попереднім судовим засіданням, здали до канцелярії суду копії заперечення на позов КП «ХТМ» і заяви про злочин та необхідність передачі матеріалів цієї справи до прокуратури. Потім ми піднялися на другий поверх, де розташований кабінет судді Скотаря А.Ю. І вже на підході до потрібного нам кабінету побачили, що біля нього юрбиться десь близько 10-15 знервовано-збуджених громадян (а деякі ще були з малими дітьми), яких теж на той самий час викликали до суду повістками в таких самих справах за позовом КП «ХТМ».

І як ми незабаром довідалися, у цей час самого судді Скотаря А.Ю. в суді не було. Проте нам сказали зачекати в коридорі разом з іншими відповідачами. І ми стали терпеливо чекати. У цей час практично всі громадяни, які чекали прийому, були вельми роздратовані. Вони вголос обурювалися із приводу свавілля по «вибиванню заборгованості», яке брутально чиниться в Харкові житлово-комунальними службами за допомогою районних судів, та жваво ділилися зі своїми випадковими товаришами по нещастю власними пізнаннями в галузі права та самозахисту.

І ось раптом із зали судових засідань, що знаходиться напроти кабінету судді, вийшла якась людина, котра виглядала пригніченою. Слідом за нею в дверях зали показався помічник судді Скотаря А.Ю. Він зі зверхньою інтонацією в голосі, але якось так стомлено й буденно, звернувся до присутніх людей:

– Так, кто еще? Фамилии есть какие-то по «ХТС»?  Давайте вот…

– А кто это «чудо» придумал? Вы судья или кто? – несподівано запитав помічника судді один із присутніх літніх чоловіків, явно обізнаний у чинному процесуальному законодавстві, маючи на увазі проведення тим прийому громадян, що відбувався у залі судових засідань.

– Я придумал! – впевнено вимовив, як відрізав, помічник судді.

Після цього, коли серед присутніх виникло певне замішання, ми утрьох підійшли до дверей у залу й хотіли увійти туди всі разом. Але, пропустивши вперед С.О.Кобякова, як відповідача, помічник судді всім своїм тілом перекрив вхід до зали мені та О.М.Швецю.

– А вы еще кто такие? – суворим голосом запитав він нас.

– Это мои представители, – заявив С.О.Кобяков.

– А доверенность у вас есть? – знову суворо запитав у нас помічник судді.

– Есть, есть. По заявлению, – сказав С.О.Кобяков.

– По какому такому заявлению? – перепитав помічник судді.

– По моему устному заявлению! – відповів йому С.О.Кобяков.

І лише тоді нас теж пропустили до зали.

Коли ми туди увійшли, то одразу ж побачили, що за столом напроти входу сидить деяка чорнява жіночка. Перед нею лежали якісь розкладені папери і ручка, і тому її цілком можливо було прийняти за секретаря суду****.

Не назвавшись спочатку сам та не представивши нам свою напарницю, помічник судді, ніби він і насправді був суддею, одразу ж по-діловому приступив до проведення судових процесуальних дій. І зокрема, він почав офіційно встановлювати особу С.О.Кобякова*****.

І тоді між ним та С.О.Кобяковим відбулася наступна розмова, якій ми з О.М.Швецем були безпосередніми свідками:

– Так. Как фамилия? – запитав помічник судді С.О.Кобякова.

– У меня есть повестка сегодня на суд, так? – запитанням на запитання відповів С.О.Кобяков.

– Да, – сказав помічник судді.

– А к кому я иду? Вот мой паспорт. А вы кто такие?

– Я – помощник судьи, а это – представитель.

– Чей представитель? – запитав С.О.Кобяков

– Это – представитель э-э-э-э КП «Харьковские тепловые сети», – відповів помічник судді.

– А кто вы? – запитав С.О.Кобяков, тепер уже звертаючись до жіночки, яка сиділа за столом.

– Представитель «Харьковских тепловых сетей» Гуртовая Елена Александровна, – відповіла вона, гордо підвівши голову та з викликом подивившись на С.О.Кобякова.

– А, так это вы Гуртовая? А почему там [в исковом заявлении] «О.О.» написано?

– Олена Олександрівна.

– Моя фамилия – Кобяков. Сергей Олегович.

– Вы исковое [заявление] получили? Вместе с повесткой вы должны были получить копию искового заявления. Правильно? – запитав у С.О.Кобякова помічник судді.

– Вначале я был должен получить ухвалу…

– Об открытии производства? Вам нужна она? – здивовано запитав помічник судді.

– Как? – у свою чергу здивувався С.О.Кобяков. –  Так ведь это предусмотрено законом…

– Ну-у, это все будет у вас. Об этом можете не переживать.

– Вот, я еще раньше подавал об этом заявление. А мне вообще ничего не пришло – ни повестки, ничего…

– Щас-с, секунду, подождите (помічник судді швиденько вийшов із зали).

Поки його не було, у залі запанувала напружена тиша.

І тоді С.О.Кобяков, щоб якось розрядити обстановку, звернувся до представника позивача Гуртової О.О.

– Я, конечно, вас прекрасно понимаю, вы свою работу выполняете. Но дело-то в том, что если бы люди могли, они бы платили…

– Что-о-о? Все вопросы к Тимошенко Юлии Владимировне! – відповіла вона.

– А почему к Тимошенко? Это к Добкину вопросы. Почему к Тимошенко? – здивовано запитав С.О.Кобяков.

– Нет, первоначально, наверное, к Тимошенко. Потому что надо уметь за газ договариваться, – винесла свій вердикт у цьому питанні Гуртова О.О.

І тут до зали повернувся помічник судді, який прямо з порога почав говорити, звертаючись до С.О.Кобякова:

–  Смотрите, сегодня у нас предварительное заседание, в связи с чем мы сегодня рассматриваем…

– Что, сегодня уже предварительное заседание? – здивовано перепитав його С.О.Кобяков. – А где копия ухвалы, и можно ли мне с ней ознакомиться?

– Понимаете, сегодня мы решаем вопрос о подсудности дела и выясняем личности ответчика и представителя истца. Всего лишь навсего. Поэтому… Щас я принесу листик…

Тут помічник судді повернувся до представника позивача КП «ХТМ» Гуртової О.О.

–  Или у тебя есть?

А потім він продовжив говорити, знову звертаючись до С.О.Кобякова.

–  Мне нужно записать ваши данные. То есть: фамилия, имя, отчество.

– Моя фамилия Кобяков.

–  Имя, отчество?

– Сергей Олегович…

Оскільки далі називалися персональні дані С.О.Кобякова, цю частину розмови пропускаємо.

– Та-ак! – з явним полегшенням вигукнув помічник судді, коли він закінчив записувати персональні дані, що були повідомлені йому С.О.Кобяковим.

Однак, далі розмова знову повернула до питання про характер того дивного дійства, котре відбувалося в залі судових засідань.

– У меня такой вопрос: сейчас что у нас происходит? Это предварительное заседание? И кто его проводит? – запитав С.О.Кобяков помічника судді.

– Предварительное заседание может проводить помощник судьи, то есть я******.

– Как это вы можете проводить предварительное заседание? – перепитав С.О.Кобяков.

– А вы подумайте, как может проводить все это судья при таком количестве дел?

– Ваши фамилия, имя, отчество? – ще раз запитав його С.О.Кобяков.

– Киселев Александр Георгиевич. – назвався нарешті помічник судді.

Після цього розмова знову повернулася до вияснення деяких приватних обставин, які ми не будемо тут наводити.

А закінчилося все тим, що помічник судді самостійно призначив наступне судове засідання на 12 січня 2010 р. та власноручно виписав С.О.Кобякову судову повістку (останнє, до речі, теж не відноситься до службових обов’язків помічника судді, а є в компетенції секретаря суду).

Чемно попрощавшись із помічником судді Кисельовим О.Г. та представником позивача КП «ХТМ» Гуртовою О.О., ми вийшли із зали судових засідань.

І треба сказати, що коли ми вийшли із зали, особисто в мене від цієї «зяючої висоти» сучасного українського правосуддя залишилося вельми неприємне враження. Немовби я щойно перенісся в часі назад до 1937 року та побував на засіданні однієї із сумнозвісних «судових трійок», які за прискореною й спрощеною процедурою судили «ворогів народу». Хоча ні, мабуть, що тут я помиляюсь. Адже в порівнянні із цим новітнім винаходом – «судовою двійкою» – оті «судові трійки» явно програють. Тому що, по-перше, до їхнього складу все ж таки входили особи, які за законом дійсно були наділені повноваженнями державної судової влади. По-друге, члени тих «трійок», хоча би чисто формально, але все ж таки дотримувалися встановленого законом процесуального порядку, яким би «людоїдським» той не був. А тут – у незалежній українській державі, у ХХІ столітті, на п’яту річницю Майдану…

Аби хто, аби як…

Отож, одразу після закінчення цього «попереднього судового засідання», яке спільно проводилося неналежними особами – помічником судді Кисельовим О.Г та представником позивача КП «ХТМ» Гуртовою О.О. – ми, як пересічні громадяни України, тут же в приміщенні суду склали Акт від 17.11.2009 р. про виявлене правопорушення (у двох екземплярах). Потім С.О.Кобяковим була написана відповідна Заява на ім’я Голови місцевого загального суду Московського району м. Харкова Малихіна Олексія Родіоновича. Після цього один примірник цієї Заяви разом з одним примірником нашого Акту були подані через судову канцелярію адресату, а другі примірники ми залишили собі. А з фотокопіями цих наших документів будь-хто може ознайомитися в додатках до цієї статті.

Скажу вам чесно, що в мене немає зараз бажання якось коментувати саме цей конкретний випадок правопорушення в суді. Тому що, по-перше, сьогодні він є вельми типовим для всього українського судочинства, особливо, якщо справа стосується стягнення із громадян так званої «заборгованості» за позовами житлово-комунальних підприємств. Бо, на превеликий жаль, якраз такою сьогодні є в Україні внутрішня державна політика… По-друге, в минулому 2008 році аналогічний випадок, що пов’язаний з незаконним привласненням функцій та повноважень державної судової влади представником житлово-комумунального підприємства, стався у тому ж Московському районному суді м. Харкова при провадженні цивільної справи про стягнення «заборгованості», яка була відкрита суддею Сугачовою О.О. за позовом КП «ВТП «Вода» до мене та членів моєї родини. А оскільки моя правова оцінка такого роду правопорушень із того часу анітрохи не змінилася, то я пропоную зацікавленим читачам уважно ознайомитися з моїми попередніми статтями «Справа про воду» та «Іменем України», посилання на які надаються нижче, тобто наприкінці цієї статті.

А тепер, відійшовши вже від попередньої судової теми, та на завершення цієї статті, я би хотів пояснити, чому я назвав її «A la guerre comme à la guerre…», а також одночасно дати тим, хто дуже потерпає від брутального житлово-комунального насильства, декілька загальних порад.

1-2