«Це не Америка, це — Африка!» — жах, із яким вимовляв цю фразу темношкірий Геркулес у фільмі «П’ятнадцятирічний капітан», схоже, намертво закарбувався в пам’яті радянських глядачів. Режисеру Олексію Герману не потрібно було навіть вигадувати інший образ, щоб описати почуття мільйонів співвітчизників, які виявили в середині 90-х, що замість «народного капіталізму» на американський манер, про який із таким ентузіазмом розповідали публіцисти епохи перебудови, їхня країна опинилася навіть не в другому ешелоні цивілізації, а в справжнісінькому «третьому світі», поруч із Кенією і Зімбабве. Втім, якщо бути точним, переміщення це відбувалося не в просторі, а в часі. Історичному часі. У сучасної Україні, скажімо, не так уже й багато африканського. Ментальність, приміром, зовсім інша. Значно більше — від себе самої, але... середньовічної. Століття дев’ятого-десятого від Різдва Христового.

Доба варварства

Раннє Середньовіччя — це ж теж епоха після розпаду імперії. Римської. Коли владу в провінціях (а заразом — і «безгоспну» власність) захопили спритні представники імперської номенклатури. Або вожді варварських племен. Їх свого часу просто найняли на державну службу, але не завжди при цьому навчили писати, не кажучи вже про виховання гарних манер. Нові володарі, звісно, теж хотіли виглядати належно. І в цивілізованому світі (тобто при константинопольському дворі), і в очах власних підданих, серед яких були не лише варвари, а й колишні римські громадяни. Вожді проголошували себе «законними» королями, намагалися копіювати манери імператорів, їхні придворні вбиралися в тоги й називали себе сенаторами, але від цього не переставали бути самозванцями, а то й просто мародерами в палацах, покинутих справжніми господарями.

Пустоти, звісно, поступово заповнювалися. Не стільки «згори», скільки «знизу», зусиллями звичайних людей, котрим потрібно було якось виживати у мінливому світі. Резиденції імператорів переробляли під житло (тож одного передпокою вистачало на два-три будинки), форуми віддавали під пасовища, амфітеатри перетворювали на фортеці. Але це було вже інше життя. В якому величні руїни були не більше ніж декорацією, а римський лексикон — усього лише «паролем», що дозволяв новим державам вважати себе частиною цивілізації, навіть якщо в звичні слова вкладався зовсім інший зміст.

А тим часом у сучасній Україні теж на всю використовують слова «демократія», «законність», «право», «вибори», «партії»... Тільки в кожного з них є два значення — «узвичаєне» і специфічно українське (пострадянське). Це не зовсім зручно, часто виникає плутанина, коли, скажімо, демократією називають формену диктатуру або навпаки. Але відмовитися від використання термінів, прийнятих у цивілізованому світі, українські політики, навіть якби дуже хотіли, не можуть — на Заході не зрозуміють. А там — рахунки в банках, нерухомість і можливості для культурного дозвілля, від яких ой як не хочеться відмовлятися (ну не всі ж такі запеклі мисливці, як Ігор Бакай, якому й російських просторів вистачає).

Русь споконвічна?

Іноді взагалі складається враження, що вітчизняна «еліта» значно глибше інтегрована в життя курортів Середземномор’я, ніж у життя власної країни. І з українським народом у кращому разі співіснує на одній території. Але цьому теж є пояснення. З
90-х років усі великі статки в Україні робили на посередницькій торгівлі, переважно на перепродажу російського та середньоазійського газу. А також на залаштункових — і не дуже — угодах із «стратегічними» партнерами — тією ж таки Росією і Сполученими Штатами (із Заходу вибивали гроші нібито під реформи, з Росії — знижки за настільки ж умовну лояльність). Ні до першого, ні до другого джерела доходів населення України прямого стосунку загалом не має. Експлуатували не громадян, а транзитне положення України як території.

У цьому сенсі вітчизняна «еліта» нагадує навіть не варварів, які розвалили й розікрали Рим, а варягів — котрі з імперією якраз співробітничали. І жили, як стверджують деякі історики, за рахунок не стільки розбою, скільки доходів від транзитної торгівлі. У ранньому Середньовіччі ці заняття, втім, цілком можна було поєднувати. До речі, є серед учених і ті, хто вважає Русь IX століття навіть не державою, а такою собі варязькою «торгово-піратською корпорацією». З власних підданих князі навіть податків тривалий час не збирали. Обмежувалися нерегулярною даниною... і полюванням на рабів. Так-так, практично тим же, чим через тисячу років промишляв в африканських джунглях жульвернівський герой Хосе-Антоніо Альвес. У сучасній Україні на людей, як виявилося, теж полюють. Але з іншою метою. Щоб не кортіло холопам у панському лісі гуляти...

Вперед, до перемоги феодалізму

В анекдоті, популярному за часів Леоніда Кучми, президент пропонував олігархам, які розділили між собою практично всі промислові активи, подумати про людей. А у відповідь чув розмірковування про те, що «по сотні-дві кріпаків «на брата» отримати не завадило б». Історія з «диким полюванням» нардепа Лозинського показала, яка жахаюче малою була в цьому анекдоті частка жарту. Великі власники та місцеві «господарі життя» перетворилися на справжніх феодалів, поміщиків, які збирають податі з контрольованої ними території, вершать, як заманеться, суд і розправу над її жителями і зі зброєю в руках захищають свою рухому і нерухому власність від зазіхань сусідніх «баронів» та простолюдинів, котрі не хочуть коритися «правилам».

Втім, останніх не так уже й багато. Людям, які опинилися на межі виживання, добровільний перехід під «опіку» новоявлених сеньйорів здавався аж ніяк не найгіршим вибором. Якщо в них узагалі був якийсь вибір. А держава, з легкістю скинувши з себе тягар соціальних зобов’язань (під гаслом «соціалізм закінчився!»), не просто заплющила очі на утвердження такого «дикого феодалізму», навпаки — усіляко його культивувала. На Заході вигадали для цього навіть спеціальний термін — «шантажистська держава», оскільки бачили в цьому феномені прояв тотальної корупції. Але Кучма ж недарма казав, що слово «корупція» вигадали не українці. За бажання він міг оголосити себе послідовником, скажімо, Карла Мартелла. Або Оттона Великого. Для котрих такий підхід був цілком звичним. Влада і власність — в обмін на лояльність до «верховного сеньйора».

Не дивно, що стан новоспечених українських «баронів» швидко виробив систему розпізнавальних знаків, які підкреслюють їхній особливий статус (аж до автомобільних спецномерів, які вирізняють їх серед «простих смертних»), і свою специфічну субкультуру, котра багато в чому копіює звички середньовічної шляхти — нехай іноді й у дуже карикатурному вигляді. Втім, полювання і бали в старосвітському стилі — це не більш ніж «штрих до портрета». Головне — це здобуті новоявленими феодалами привілеї, серед яких фактичне звільнення від сплати податків (податкові декларації більшості з них неможливо сприймати всерйоз) і непідсудність «звичайному» закону. Справа навіть не в депутатській недоторканності, завдяки якій — цілком у стилі Великої хартії вільностей 1215 року — вітчизняних законодавців судять лише за згодою їм подібних. Родич високопоставленого чиновника може не мати формального імунітету, але з легкістю уникає відповідальності навіть за вбивство, не кажучи вже про дрібні правопорушення. Максимум незручностей, яких можуть зазнати — у разі якщо злочин вийшов занадто гучним, — це необхідність пересидіти один-два роки в добровільному вигнанні за кордоном.

Війна Троянд

Звиклі до вседозволеності феодали починають досить швидко і до державної влади-благодійниці ставитися з погордою. Навіть зі шкільних підручників (ще не перероблених відповідно до «нових віянь») ми знаємо, що на зміну Карлам Великим приходять Іоанни Безземельні, а середньовічні імперії зазвичай поринають у вир феодальної роздробленості. Щось подібне сталося і з Україною п’ять років тому. Коли, відчувши силу, «шляхта» скористалася настроєм президента, строк якого спливав, для утвердження режиму «баронської вольниці». Розділившись на партії — але не в сучасному західному, а саме в середньовічному значенні цього слова, політичні вожді і країну поділили на своєрідні «уділи», розфарбовані в кольори «фамільних гербів».

Якщо в середньовічній Англії Червона троянда воювала з Білою, то в сучасній Україні спочатку помаранчеві боролися із синьо-білими, а потім у бій вступили енергійні адепти «ордену червоного серця». При цьому складається враження, що «колірна диференціація штанів» — ледь не єдиний спосіб відрізнити бійців однієї армії від іншої. За які принципи б’ються — часом не можуть відповісти й вони самі. Ну а ви можете, не зазираючи в енциклопедію, пояснити, що було причиною ворожнечі між Йорками і Ланкастерами? А вона ж практично спустошила тодішню Англію!

В Україні баталії, на щастя, розгортаються не настільки криваві. От тільки принципи організації вітчизняних «партійних машин» мало відрізняються від способів набору феодальних армій. Кожен васал повинен привести загін вірних людей і віддати в розпорядження сеньйора всі наявні в нього ресурси, а якщо їх бракує — докуповують найманців десь інде. У сучасній Україні в ролі ополчення і ландскнехтів виступають юристи, журналісти, піарники і співаки, а у вирішальний момент мобілізують держслужбовців і робітників підприємств, власники яких мали необережність підтримати того чи іншого кандидата.

Інтелектуальне середньовіччя

Фантасмагоричною всю цю картину робить та обставина, що змагання в середньовічному стилі відбувається навіть не в епоху парових машин і електрики — звідки до двору короля Артура прибули марктвенівські янкі. За часів Інтернету і нанотехнологій шоломи і лати виглядають іще безглуздіше. Адже щоб побачити, як живуть у цивілізованому світі, сьогодні не потрібно вирушати за три моря. Достатньо просто клікати мишкою. І нікчемність вітчизняної еліти та культивованих нею технологій стане очевидною. Будь-якій людині із здоровим розумом.

От тільки «клікати» може далеко не кожен українець. Це в столиці комп’ютерні клуби на кожному розі, а в голованівських лісах про Інтернет хіба що чули. І то не всі. Та й віра у всеперемагаючу силу інформаційних технологій часто не проходить випробування практикою. У всякому разі в Україні. Число користувачів мережі в країні справді зростає. Але при цьому освітній рівень... падає. Дітей, не здатних до ладу відтворити прочитаний текст, із кожним роком більшає. Зростає покоління, яке не вміє просто грамотно писати. Ні по-українськи, ні по-російськи. Ніяк. Хіба що на «падонківському» сленгу, що його чимало підлітків сприймають не як гру, а як граматичну норму. Інтелектуальна праця вважається престижною хіба що порівняно з «фізичними вправами» у полі або біля верстата. Але для просування «вгору» в нашому неофеодальному суспільстві потрібні не стільки знання й фахові навички, скільки зв’язки й уміння працювати ліктями. Стандарт успіху, заданий вітчизняною елітою, — це не «ботанік», який наслідує Білла Гейтса, а мажор, котрий «розсікає» по місту на «ламборджині» або «мазераті», купленому навіть не за свої гроші.

Ні, звісно, окремі представники «правлячого класу» полюбляють розводитися про відродження духовності. А для нинішнього президента проблеми вітчизняної культури (у його, звісно, розумінні) взагалі є пріоритетом номер один. У справі, іменованій «поверненням історичної пам’яті», в епоху Ющенка було зроблено значно більше, ніж, скажімо, у сфері його безпосередньої конституційної компетенції. Тільки в історії Середньовіччя теж були своєрідні інтелектуальні сплески. Добу Карла Великого і його наступників навіть іменують каролінзьким відродженням. Тільки з майбутнім ренесансом її й порівнювати якось незручно. Якщо сам монарх у результаті так і не навчився вправно писати. Що вже казати про більшість його підданих.

Але за великим рахунком, чи потрібні феодалам — навіть у добу Інтернету — освічені холопи? Чи достатньо знання абетки і цифр — аби прочитати передвиборний плакат і набрати телефон «гарячої лінії», поскаржитися хазяїну на знахабнілого крадія-мажордома? А щоб вивчити пісню про вождя, котрий «сміливо віддав нам своє серце», навіть у нотній грамоті розбиратися не потрібно. Просто підспівуй — і все.