Помаранчева революція в Україні з новою силою поставила важливе філософсько-правове питання стосовно тієї ролі, яку відіграють революційні зміни в правовій свідомості суспільства і його правовій системі.

Говорячи про революцію, треба мати на увазі, що вона, так само як і соціальна еволюція, є цілком природним і неминучим фактором соціально-правових перетворень в історії людства. Якщо в світі природи радикальні зміни в замкнутому циклі існування живих тварин відбуваються шляхом мутації, то в замкнутому циклі людського суспільства радикальні зміни мають місце завдяки революціям. Причому, якщо ми говоримо про справжню соціальну революцію, а не про політичний переворот, кожна революція повинна виконати принаймні два важливих завдання: по-перше, вона має зруйнувати соціально-економічну систему цього суспільства (тобто суттєво змінити характер власності і характер влади в ньому); і, по-друге, революція має довести неправдивість і неадекватність того світогляду і правової свідомості, на яких ґрунтувався старий режим.

Як свідчить історія, великі соціальні революції минулого відіграли ключову роль в розбудові нових правопорядків, а ті цінності та ідеали, якими у вигляді природного права надихалась революція, ставали фундаментом нових соціальних відносин. Так, на думку американського історика права Гарольда Дж. Бермана, західну традицію права у ході її розвитку змінило шість великих революцій: Папська революція 1075-1122 рр., Реформація 1517-1555 рр., Англійська революція 1640-1685 рр., Французька революція 1789-1794 рр., Американська революція 1775-1783 рр. і Російська жовтнева революція 1917 року.

До числа великих революцій, які змінили обличчя світу, можна додати і всесвітню революцію молоді 1968 року, яка пройшла під гаслами «нових лівих».

Стосовно української помаранчевої революції, то хоча вона і виглядала ззовні як лише політичний переворот всередині панівної еліти, однак, на наше переконання, була справжньою революцією, або принаймні початком соціальної революції. Аргументом на користь цієї тези може бути те, що хоча її плодами і скористались мерзотники, натомість головним її героєм і творцем був народ. Дуже прикро, що якщо для людей, які стояли на Майдані, помаранчева революція була втіленням надії на нове життя, то для політичної еліти, як виявилося, помаранчева революція перетворилася на комерційний, приватизований бренд, що є дуже символічним.

Незважаючи на це, слово «Майдан», яке вже закріпилося в іноземних мовах, стало символом прямої народної демократії, символом перемоги народу над владою.

Можна сподіватися, що Майдан став тим історичним місцем, на якому почався процес формування майбутнього правопорядку в Україні, в основі якого лежить нова ідея природного права. Причому природне право в рамках помаранчевої революції стало тим, про що писав у свій час Макс Вебер, тобто «особливою формою легітимності створеного революцією порядку».

Оскільки революції здійснюються в ім’я природно-правового ідеалу, а природне право народжується як протест проти волаючої несправедливості існуючого політико-правового порядку, що став причиною революції, прийшов час більш глибоко замислитися над поняттям природного права.

ПОНЯТТЯ ПРИРОДНОГО ПРАВА

Насамперед, зазначимо, що природне право можна вважати частиною української системи права. Ознаками цього є закріплення в новому ЦК таких принципів природного права, як принципи справедливості, розумності і добросовісності, а також посилання на «відповідальність перед Богом» у преамбулі Конституції України.

Незважаючи на різні визначення і поняття природного права, мабуть, найбільш ґрунтовним і цікавим є соціологічне вчення про це право Макса Вебера. На думку цього автора, природне право – «визначений і єдиний послідовний тип легітимності правового порядку», який залишився після того, як інші типи легітимності у вигляді релігійного одкровення та священної традиції втратили свою силу. Причому Вебер дуже влучно пише про те, що «природно-правова легітимність позитивного права може бути пов’язана або з формальними, або з матеріальним умовами». Фактично тут Вебер говоре про дві моделі, про два розуміння природного права: буржуазне і соціалістичне природне право.

Буржуазне природне право, на думку Вебера, є суто формальним і його центральними елементами є «свободи», насамперед, така свобода, як «свобода договору». Ось як Вебер описує буржуазний ідеал природного права: «Добровільний раціональний договір стає одним з універсальних формальних принципів конструкції природного права, або як … історична основа усіх раціональних соціальних об’єднань, включно з державою, або, принаймні, як регулятивний стандарт оцінки» (Max Weber. Economy and Society. An Outline of Interpretive Sociology. – University of California Press, 1978. – P. 868-869). Необхідними компонентами або принципами такого розуміння природного права є, за Вебером, приватна власність і свобода розпоряджатися цією власністю, а також свобода конкуренції. Критеріями (регулятивним стандартом) оцінки позитивного права з боку буржуазної концепції природного права є такі категорії, як «природа» і «розум». Однак тут важливо пам’ятати, що йдеться саме про «буржуазний розум» і «буржуазну природу», які віддзеркалюють «природу» і «розум» експлуататорського суспільства. По суті, ідеалом буржуазного природного права стає приватне право в рамках ліберальної моделі ринкової економіки (М. Рейснер).

Говорячи про природне право як втілення буржуазного розуму, не можна не пригадати слова німецьких філософів М. Бура і Г. Іррліца, котрі пишуть про те, що «розум, який класичне буржуазне мислення завжди постулює як загальнолюдський феномен, після встановлення капіталістичного суспільного порядку розкривається як буржуазний розум». Після того, як буржуазія під гаслами природного права приходить до влади і встановлює нові антагоністичні умови експлуатації, її «мислення вже не є розумним, а стає позитивним». Мається на увазі, що новий панівний клас починає вважати існуючі умови цілком «природними», в результаті чого на зміну революційному природному праву приходить консервативне позитивне право.

Формальному, буржуазному природному праву Макс Вебер протиставляє матеріальне природне право (substantive natural law). «Рішучий поворот у напрямі матеріального природного права, - пише Вебер, - пов'язаний в основному з соціалістичними теоріями виняткової легітимності набуття власності своєю власною працею. Цей погляд не тільки заперечує незароблений зиск, здобутий шляхом спадщини або гарантованої монополії, але також заперечує формальний принцип свободи договору, а також загальне визнання легітимності всіх прав, набутих за допомогою договорів. Згідно з цими теоріями набуття всіх речей треба матеріально оцінювати з погляду ступеню їхньої залежності від праці як основи їхнього набуття». Одним словом, ключовою категорією матеріального природного права є праця як процес самореалізації і як основа легітимності власності.

Водночас, природне право загалом не можна зводити лише до певного соціального ідеалу, оскільки воно у свідомості людини сприймається як щось укорінене в природі самої людини. Саме тому природне право є головним чином правом природи людини.

Щоб пояснити цю тезу, треба звернутися до теорії Вільгельма Райха (Reich W. The Mass Psychology of Fascism. - N.Y., 1964), який доводив, що біопсихічна структура характеру людини складається з трьох шарів, що автономно функціонують: 1) «поверховий шар» - шар «соціальної кооперації», «фальшиво-удаваний шар», де дійсна природа людини прихована під маскою поверхової люб’язності і ввічливості; 2) «проміжний шар» - антисоціальний шар («несвідоме» Фрейда), яке є сумою егоїстичних інстинктів; 3) глибинний шар, або «біологічне ядро», що складається з «природно-соціальних імпульсів», випромінюючи які, людина проявляє себе як чесна, працелюбна істота, здатна на щире кохання і співчуття.

На думку Райха, кожен з цих шарів біопсихічної структури характеру має власний політико-ідеологічний вираз, а саме: «поверховий шар» знаходить свій політико організований вираз у лібералізмі, «проміжний шар» - в авторитаризмі, включно з фашизмом, а глибинний шар - у соціалізмі.

Виходячи з цієї конструкції Райха, можна припустити, що природне право, його ідеали укорінені в цих трьох шарах психіки людини. Точніше, ми маємо справу з трьома видами природного права: 1) ліберальне природне право; 2) авторитарне природне право; 3) соціалістичне (революційне) природне право. Причому ліберальне і авторитарне право є проявами єдиного буржуазного природного права, якому протистоїть соціалістичне природне право. Крім того, соціалістична модель природного права находить свій вираз у тому явищі, яке прихильник психологічної школи права М. Рейснер називав «класовим інтуїтивним правом», тобто існує у вигляді інтуїтивного права, яке «вироблялось поза якихось офіційних рамок у рядах пригнобленої і експлуатованої маси».

Підсумовуючи, можна сказати, що в кінцевому рахунку природне право є діалектичним поєднанням природно-правового ідеалу в свідомості людини і відповідного шару біопсихічної структури її характеру.

ПРИНЦИПИ ПРИРОДНОГО ПРАВА

Якщо ми говоримо про природне право, тоді необхідно вказати на ті принципи, які складають його фундамент. Спробуємо зробити це.

Однією із засад природного права є принцип «біологічної єдності і рівності всіх людей», який академік В.І. Вернадський назвав справжнім законом природи. Із цього принципу органічно випливають і інші принципи, насамперед такі, як принцип гуманності, принцип солідарності, принцип свободи і принцип справедливості.

Що стосується принципу гуманності, то його справжній зміст блискуче розкрив великий гуманіст Альберт Швейцар у таких словах: «Ухвалювати ми повинні тільки те, що узгоджується з гуманністю. Ми, насамперед, зобов’язані свято захищати інтереси життя і щастя людини. Ми повинні знову підняти на щит священні права людини. Не ті права, про які говорять на банкетах політичні діячі, насправді попираючи їх ногами, - йдеться про істинні права. Ми вимагаємо знову відновити справедливість. Не ту, про яку говорять в юридичній схоластиці божевільні авторитети, і не ту, про яку до хрипоти кричать демагоги всіх мастей, але ту, яка наповнена ідеєю цінності кожного людського буття. Фундаментом права є гуманність».

Принципові гуманності рівною мірою суперечить трактування людини як «гвинтику» державного механізму за часів «реального соціалізму» і погляд на людину як на товар в умовах ринкової економіки буржуазного суспільства.

Гуманність передбачає свободу людини – один із найважливіших принципів природного права. Метою реалізації принципу свободи є «перебудова біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого», тобто досягнення такого стану біосфери, який Вернадський назвав ноосферою.

Питання принципу свободи тісно пов'язане з трьома якісними типами суспільних відносин, про які писав Маркс: 1) відносини особистої залежності, властиві рабовласницькому суспільству; 2) особиста незалежність, яка базується на речовій залежності (капіталізм); 3) «вільна індивідуальність, що базується на універсальному розвитку індивідів і на перетворенні їх колективного, суспільного виробництва в їх суспільний здобуток». Іншими словами, здобувши політичну свободу, перед людством постає нове завдання – здобути економічну свободу. Як підкреслював у свій час американський президент Франклін Д. Рузвельт (так звані «чотири свободи» Рузвельта), свобода від бідності – одна з найважливіших свобод. На нинішньому історичному етапі здобути економічну свободу можна лише вирішивши складне питання приватної власності, яка, у свою чергу, має подвійну природу: з одного боку, власність є джерелом свободи для власника, що дає можливість для його самореалізації, але, з іншого боку, власність легко перетворюється на несвободу, рабство для тих, хто позбавлений засобів виробництва.

Розв’язати це складне питання можна в рамках іншого принципу природного права – принципу соціальної справедливості. Соціальна справедливість намагається поєднати ідеї свободи і рівності у вищому діалектичному синтезі. Досягнення і підтримання балансу між свободою і рівністю є центральним завданням права.

І ще один важливий принцип природного права – принцип солідарності, який ґрунтується на такому важливому факторі еволюції, як взаємна допомога. На відміну від прихильників вульгарного соціал-дарвінізму, які вбачали сутність еволюції природи і суспільства в конкурентній боротьбі за виживання, російський вчений П.О. Кропоткін у своїй відомій книзі «Взаємна допомога як фактор еволюції» переконливо довів, що джерелом прогресивної еволюції є не стільки конкуренція, скільки взаємна допомога. До речі, принцип солідарності є однією з засад права ЄС.

Згадані принципи природного права об’єктивно спрямовані на подолання такого явища, як відчуження (відчуження людини від своєї праці, від природи, від іншої людини і від власної людської природи), що є головною характеристикою буржуазного суспільства.

ПРАВО НА РЕВОЛЮЦІЮ ЯК ПРИРОДНЕ ПРАВО

У період буржуазних революцій проти феодальних порядків право на революцію було визнано як найприродне право, тісно пов’язане з іншими природними правами і свободами людини. Так, наприклад, у Декларації незалежності США (4 липня 1776 р.) йшлося не тільки про право, але й навіть про обов’язок народу здійснювати революцію проти деспотичного уряду.

Якщо спочатку буржуазна наука права визнавала право на революцію як власне природне право народу, то поступово це право було повністю викреслено з юридичних підручників. Так, у третьому виданні «Конституційного права» Генрі Кемпбелла Блека містилося таке положення: «Право на революцію є невід’ємним правом народу позбуватися своїх правителів, змінювати їх політику або реалізовувати радикальні реформи в системі управління чи інститутах, за допомогою сили або загального повстання, коли правові і конституційні методи проведення таких змін виявилися неадекватними, або настільки піддаються обструкції, що є недосяжними» (Henry Campbell Black. Constitutional Law, 3-d edition, 1910. – P. 10).

Однак у 1927 році в четвертому виданні цієї праці цей параграф цензура усунула.

У сучасній буржуазній доктрині конституціоналізму можна дуже рідко зустріти серйозне обговорення права на революцію. Винятком з цього правила є відомий французький конституціоналіст Франсуа Люшер, який у своїй книзі «Конституційний захист прав і свобод особистості» пише: «Опір пригнобленню іншими засобами, ніж ті, які передбачені законами, включно з правом на повстання, допустимо лише в тому випадку, якщо законні засоби ліквідовані самим урядом, який таким чином немовби оптом порушує всі права народу; в такому випадку повстання – це останній аргумент – ultima ratio».

Водночас, Люшер визнає, що революція, повстання – це, насамперед, факт, а не право, хоча і такий факт, з якого випливає право. «Повстання, - наголошує він, - це не правова процедура, а факт, що відбувся; але з факту повстання суддя також зобов’язаний робити правові наслідки: чи треба судити повстанців на тій підставі, що вони лише скористалися своїм правом на спротив пригнобленню».

В умовах сучасної буржуазної демократії більшість теоретиків заперечують право на повстання і революцію, оскільки, як наголошував Віктор Гюго, загальне виборче право нібито знищило право на повстання. Логіка цієї тези така: нинішня «демократична» система управління (насамперед, в обличчі парламенту) адекватно виражає волю народу, а відтак, в інших, «незаконних» засобах захисту інтересів народу немає жодної потреби.

Однак насправді ситуація дещо інша. Справа у тому, що система управління в умовах формальної демократії не стільки спрямована на те, аби виявити справжню волю народу чи принаймні більшості населення, скільки є механізмом маніпуляції свідомістю населення, а політики нагадають шахраїв, які постійно вигадують нові схеми обману виборців, щоб проникнути до парламенту. Головною метою політиків і політичних партій є не служіння народу, а влада і гроші. Політичні партії і засоби масової інформації знаходяться під контролем крупного капіталу і служать інтересам стабілізації системи експлуатації.

Загалом процес прийняття рішень у сучасних державах Заходу дедалі менше стає демократичним і більш олігархічним, а інститути демократії перетворилися на ширму, за якою реальні рішення приймаються вузьким колом партійних лідерів і капіталістів. Цей факт дедалі частіше змушені визнавати і західні правознавці. Так, наприклад, фінський філософ права Ауліс Аарніо (Aulis Aarnio) пише: «…початкова ідея європейської конституційної держави, система раціональної аргументації парламентського представництва і публічності поза парламентом перетворилися на порожній фасад. Насправді партії не є групами, що дотримуються правил раціональності, вони є владними коаліціями, які реалізують соціально-економічні інтереси. Публічність поза парламентом, знову таки, є публічністю, що піддається маніпуляції з боку держави і засобів масової інформації, в якій більше не реалізується ідеал раціональної взаємодії думок».

Інший автор, Каарло Туорі (Kaarlo Tuori) також визнає той факт, що процес прийняття рішень у західних державах більше не базується на раціональному консенсусі, як того вимагає ідея демократії, а є компромісом, досягнутим на основі інтересів і владних розрахунків.

Цікаво зазначити, що ґрунтовну критику західної моделі демократії і парламентаризму представили ще в першій половині XX століття такі глибокі мислителі, як Мойсей Острогорський, Роберт Міхельс і Карл Шмітт.

Отже, сучасний стан державного правління як у західних, так і у пострадянських країнах є не стільки демократичним, скільки антидемократичним, що знову ставить на порядок денний можливість соціальної революції і визначення її правової основи.

Не можна не помітити, що одним із проявів згаданої кризи державного правління стає криза позитивістської ідеї правової держави, яка, на думку польського філософа права Лєха Моравського, «за своєю суттю є кризою такої ідеї права, яка намагається перетворити громадянина на бездумного виконавця будь-яких наказів державної влади і не може зрозуміти, що обов’язок підпорядкування щодо права має також свої межі».

Стосовно України цілком можливо, що помаранчева революція була лише початком більш глибокої соціальної революції, кінцевою метою якої є максимальна реалізація природно-правового ідеалу в житті суспільства.