Статистика звернень до Європейського суду з прав людини проти України свідчить про те, що значна більшість цих заяв визнається неприйнятними ще на початковому етапі їх розгляду судом. Так з 7 тис. заяв проти України, які були направлені до Європейського суду протягом п’яти років, 4 тис. були з різних причин визнані неприйнятними для подальшого розгляду ще на початковому етапі.

Перш за все це обумовлюється недостатнім уявленням багатьох громадян відносно того, які вимоги ставляться до заяв до Європейського суду, як відбувається процедура розгляду їхніх заяв в Європейському суді з прав людини, мета та кінцеві результати цієї процедури. Адже Європейською Конвенцією про захист прав особи та основних свобод (далі Конвенція) та Регламентом Європейського суду чітко встановлені критерії, яким повинен відповідати процес звернення до Європейського суду і безпосередньо заява, яка подається до суду. Особі необхідно чітко дотримуватись цих критеріїв, щоб бути впевненою, що її звернення буде розглянуто Судом.

Слід зазначити, що Конвенція передбачає два види звернень до Суду:

1. Заяви, що стосуються міждержавних справ, коли одна Висока договірна сторона звертається до суду про порушення іншою Високою договірною стороною положень Конвенції.

2. Індивідуальні заяви, які подаються особою проти Високої договірної сторони.

Предметом обговорення даної статті будуть індивідуальні заяви як найбільш типові та актуальні на теперішній час.

Перед тим, як подавати заяву до Суду необхідно переконатися, чи дотримані всі критерії, яким повинна відповідати заява.

Заява повинна бути подана проти держави, яка є учасницею Європейської Конвенції, і не може бути направлена проти приватної особи чи неурядової організації, так як Європейська Конвенція захищає права і свободи осіб від свавільного втручання держави.

Однак це не означає, що Конвенція не надає особі ніякого захисту від втручання в його права з боку інших осіб. Згідно зі ст. 1 Конвенції кожна держава - учасниця Конвенції зобов’язується забезпечити кожній особі, яка знаходиться під її юрисдикцією, права та свободи, визначені Конвенцією. Згідно даного положення держава має позитивне зобов’язання, яке може передбачати прийняття державою певних заходів, які необхідні для захисту прав і свобод, передбачених Конвенцією, та направлених на забезпечення поваги цих прав і свобод навіть у сфері відносин індивідуумів між собою.

Наприклад, в рішенні по справі «Сов-трансавто-Холдинг проти України»* Суд відмітив, що коли мова йде про судовий спір між фізичними чи юридичними особами, вищевказане положення Конвенції передбачає для держави зобов’язання забезпечити судову процедуру таким чином, щоб вона містила необхідні процесуальні гарантії та дозволяла судам ефективно та справедливо вирішувати всі відповідні спори між особами. Суд констатував, що несправедливий характер судового розгляду в національних судових інстанціях, втручання органів виконавчої влади в судовий розгляд справи заявника свідчить про те, що держава не забезпечила виконання свого зобов’язання гарантувати заявнику ефективне користування його правом власності, гарантованим ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції, внаслідок чого було визнано порушення цього права.

Заява може бути подана будь-якою особою: фізичною, юридичною, об’єднанням громадян. Заявником може бути як дорослий, так і дитина. При цьому він не обов’язково повинен бути громадянином держави - учасниці Конвенції, проти якої він спрямовує свою заяву. Судова практика знає випадки, коли заявниками до Європейського суду були недієздатні особи.

Головна вимога до заявника - це те, що він повинен бути жертвою порушення конвенційних прав чи свобод з боку державних органів чи потенційною жертвою, якщо він реально може зазнати порушень прав чи свобод. Практика Європейського суду має також багато прикладів того, коли особа вважалась жертвою порушення через те, що відбулося порушення прав іншої особи. Як приклад можна навести цілий ряд справ проти Туреччини, коли близькі родичі осіб, які загинули чи пропали без вісті, скаржилися до Суду про порушення ст. 2 Конвенції.

Суд розглядає тільки ті факти порушень, що відбулися після набуття чинності Конвенцією для держави, проти якої подається заява. Для України такою відправною точкою є 11 вересня 1997 року. Так у справах «Алієв проти України», «Полторацький проти України», «Науменко проти України» скарги заявників на несправедливий судовий розгляд кримінальних справ у відношенні них були визнанні Європейським судом з прав людини неприйнятними саме через порушення часового критерію (ratione temporis), так як судові рішення по їх справах були винесені до 11 вересня 1997 року.

Стаття 35 Конвенції встановлює, що Суд розглядає тільки заяви, подані впродовж шестимісячного терміну від дати прийняття остаточного рішення. Порушення цього терміну робить неможливим подальший розгляд заяви в Суді, тому необхідно дуже уважно відноситись до визначення моменту, від якого починається відлік шестимісячного терміну. Дана вимога тісно пов’язана з вимогою вичерпання всіх національних засобів правового захисту, так як саме від тієї інстанції, яка являється останньою ефективною для захисту порушених прав, і починається відлік вищевказаного строку.

Позиція щодо цього є неоднозначною. Так у справі «Кучеренко проти України» Суд встановив, що вичерпанням національних засобів для України є звернення з касаційною скаргою до касаційної інстанції і саме з моменту винесення рішення цією інстанцією у особи з’являється право на звернення до Європейського суду. Рішення наглядової інстанції не вважалось необхідним для вичерпання національних засобів захисту, оскільки вважалось неефективним засобом правового захисту у зв’язку з тим, що зацікавлена особа не могла ініціювати розгляд справи в даній інстанції. А внесення протесту було дискреційним правом обмеженого кола посадових осіб.

На сьогодні, коли існує можливість апеляційного оскарження судового рішення, ще немає подібного рішення Європейського суду, яке б визначило, що є вичерпанням національних засобів правового захисту для України. Тому тим, хто бажає звернутись до Європейського суду, можна порадити подавати свої заяви не пізніше шести місяців з дня винесення рішення судом апеляційної інстанції, а паралельно подавати касаційну скаргу до Верховного суду України. Після винесення рішення судом касаційної інстанції таке рішення можна дослати на адресу Суду для приєднання до справи. Однак, проаналізувавши підхід Суду до визначення ефективності судової інстанції, можна зробити висновок, що Верховний суд України є ефективним національним засобом правового захисту та в недалекому майбутньому це буде констатовано в рішенні Європейського суду.

У будь-якому випадку, якщо законодавство держави передбачає можливість судового захисту порушеного права, то вичерпанням національних засобів захисту буде звернення саме до національних судових інстанцій, а не будь-які інші звернення до представників виконавчої чи законодавчої влади. Невичерпання ж національних засобів правового захисту робить неможливим розгляд Європейським судом заяви особи.

Заява до Європейського суду не може бути анонімною, тобто вона повинна бути підписана автором із зазначенням прізвища, ім’я та по батькові. Якщо ж особа не бажає розголошення даних про свою особу відповідно до п. 3 Правила 47 Регламенту Суду, вона повинна повідомити про це Суд та викласти причини такої вимоги, на підставі чого голова Палати може дозволити збереження анонімності в певних випадках, якщо заявником буде надана належна аргументація. Звісно ж, держава-відповідач та Європейський суд будуть мати дані про особу заявника. Але для інших осіб ім’я заявника буде невідомим, а справа буде називатися, наприклад, «К проти...»

Суд не розглядає заяви, які за своєю суттю є аналогічними тим, що вже були розглянуті Судом, або вже є предметом розгляду іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять відповідної нової інформації. Наприклад, якщо особа вже подавала заяву до Комітету з прав людини ООН і хоче подати заяву з цього ж питання до Європейського суду, то така заява Європейським судом не буде розглянута.

Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї (критерій ratione materia), явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви. Згідно цієї вимоги заява повинна стосуватися порушень положень Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини чи Протоколів до неї. Якщо ж заява стосується порушення прав чи свобод, не передбачених Конвенцією, то така заява не буде розглядатися Європейським судом.

Так у справі «Бабенко проти України» заявник стверджував, що було порушено право на справедливий судовий розгляд його заяви (ст. 6 Конвенції), в якій заперечувалася законність виборів до законодавчого органу. Суд зазначив, що розгляд спорів стосовно процедури виборів не входить у сферу застосування ст. 6 Конвенції: законність виборів стосується здійснення політичного права, а не цивільних прав та обов’язків, і це означає, що ця частина заяви є несумісною ratione materia з положеннями Конвенції у значенні пункту 3 ст. 35 Конвенції і її слід відхилити.

Необхідно також розглянути ситуацію, коли особа дотрималась всіх вимог і подала до Європейського суду заяву, яка була зареєстрована, але на певному етапі хоче відмовитись від своїх вимог або права, на порушення яких вона скаржилась і які були повністю відновлені. За таких обставин згідно ст. 37 Конвенції Суд може прийняти рішення про виключення скарги з реєстру справ. Для цього необхідно подати до суду відповідну заяву зі зазначенням мотивів відмови від подальшого розгляду справи.

Так у справі «Сергєєв проти України» заявник скаржився на невиконання рішення, винесеного на його користь судом першої інстанції. На стадії розгляду справи в Європейському суді уряд та заявник констатували виконання відповідного рішення суду і заявник також повідомив про відкликання своєї заяви. Суд оголосив дану заяву неприйнятною, зазначивши, що спір щодо Конвенції, який ліг в основу заяви, був вирішений в сенсі §1 в ст. 37 Конвенції і не має підстав загального характеру стосовно прав людини, гарантованих Конвенцією, що вимагають продовження розгляду заяви в порядку ст. 37 Конвенції.

Але не дивлячись на такі обставини, Суд може продовжити розгляд справи, якщо цього потребує дотримання прав особи, гарантованих Конвенцією, наприклад порушення має серйозний характер.

Що ж стосується оформлення та змісту самої заяви, то Правило 47 Регламенту Європейського суду чітко встановлює елементи, які вона повинна містити:

а) ім’я, дата народження, громадянство, стать, рід занять та адреса;

б) представник, якщо такий є, його рід занять та адреса;

в) держава - учасник Конвенції, на дії якої подається заява;

г) короткий виклад фактів;

д)короткий виклад порушень Конвенції та відповідні аргументи;

е) відомості про засоби правового захисту, які були використані заявником;

ж) мета скарги та форма справедливої компенсації.

До заяви необхідно додати копії усіх судових рішень по справі, які б підтверджували факт вичерпання національних засобів захисту та дотримання правила шести місяців.

Слід відмітити, що немає необхідності одразу шукати бланк формуляру заяви та оформлювати заяву на такому бланку. Спочатку до Суду можна направити заяву, викладену в довільній формі із зазначенням вищенаведених реквізитів. Такої заяви достатньо, щоб зупинити перебіг шестимісячного терміну. Далі заява буде зареєстрована секретаріатом Суду, який надішле офіційний формуляр заяви, який необхідно уважно заповнити згідно вказаних у бланку реквізитів.

Заяву до Європейського суду з прав людини можна надіслати за адресою:

Au Greffier de la Cour europeenne des Droits de l’Homme Conseil de l’Europe, F 67075 Strasbourg Cedex, France

* Посилання на цю та інші справи
можна знайти на офіційному сайті Міністерства юстиції України
www.minjust.gov.ua