Життя людини в сучасній Україні позначене ризиком загрузнути в аморфних буднях з єдиною перспективою — «аби гірше не стало» і в цілковитому безправ’ї та безвиході. Об’єднувати суспільний інтелект, щоб вибиратися з кризи, влада не хоче, бо не звикла спиратися на народ.

Група дослідників під керівництвом доктора економіки та соціології, професора Юрія Саєнка нещодавно провела дослідження соціальної інтеграції України в сучасному світі. До складу експертної групи було залучено фахівців Національної академії наук (соціологи, історики, філософи), а також викладачів ВНЗ та науковців Києва, Дніпропетровська, Донецька, АР Крим, Львова. Загалом дали свої оцінки 28 експертів.

Тримати народ у невизначеності — трагедія держави

— Усі дослідники-суспільствознавці, — розповідає Юрій Саєнко, — а особливо невгамовні балакуни-політологи, які мали б давати владі і народу орієнтири виходу на перспективні шляхи розвитку, оплакують наше гірке минуле й завзято лають шалене сьогодення. Найменше вони думають про те, яким буде майбутнє країни. І хоч би на які конференції, наукові зустрічі ви потрапили, і хоч би що читали — не знайдете інформації про майбутнє України. Але здоров’я нації якраз і визначається тією часткою проблем майбутнього, яка вирішується сьогодні! Майбутнє твориться тут і зараз! А ми тільки те й робимо, що марнуємо час. З наших владних структур — Верховна Рада, Кабінет міністрів, секретаріат президента — ніхто не займається стратегічними планами завтрашнього дня. Як тут не згадати Шевченка: «Я бачу минуле, яке не минає. Я бачу майбутнє, якого не ждуть».

Сьогодні наша людина живе в абсолютно невизначеному світі. До того ж її ще й залякують. Вплив народу на своє майбутнє повністю заблокований. Чинні закони не дають розвиватися середньому класу, котрий створив би громадянське суспільство, через яке народ узяв би повний контроль над усіма гілками влади.

Де ще є така країна, в якій влада займалася б самознищенням? Наш президент завжди щось святкує чи когось ушановує. Іще він уміє сипати прокльо­нами та звинуваченнями в «національній зраді» на адресу пре­м’єра, Кабміну чи Верховної Ра­ди. Свою стурбованість він вихлюпує переважно з високих трибун під час закордонних поїздок. Раніше, коли нашу людину за кордоном питали «звідки ви?», то на відповідь «з України» неодмінно уточнювали: «це що, Ро­сія?» або «а, Чорнобиль!». Тепер можна почути дещо цікавіше.

Нещодавно двоє моїх знайомих фізиків були в Сінгапурі. Во­ни їхали в таксі, і водій-китаєць запитав: «Звідки ви, панове?». Від­повіли й почули приголомшливе: «Україна — це там, де прези­дент знищує власний уряд і довів країну до розвалу». Мене це вразило, потім я зрозумів, що світові агенції новин у репортажах показують виступи нашого гаранта, де він скаржиться на всі гілки влади...

Ми нарікаємо, що від нас відвертається Європа. А кому потрібні непевні й безвідповідальні партнери? Навіть корумпованості в Україні притаманна невизначеність — даючи хабара, ви не маєте гарантії, що питання вирішиться.

Країна перебуває у просторі ризиків. Суспільна атмосфера про­сякнута занепадом. Як на мене, зараз Україна накопичує потенційну енергію майбутнього, і її цивілізоване виверження не за горами.

Коли наше дослідження торкнулося майбутнього України, екс­пертна група почала «пробуксовувати». Хоча йшлося не про нау­ково обґрунтовані прогнози (у нас давно забуто школу академіка Віктора Глушкова), а про передбачення майбутнього. Ми так і не прийшли до чіткої системи цінностей, до якої треба прагнути, спираючись на міжнародний досвід та осучаснення традиційних цінностей українського етносу. Цей шлях болісно тяжкий і довгий, але перспективний.

Щодо визначення національної ідеї експертам запропонували спектр складових. Я не в змозі пояснити, чому такі цивілізаційні цінності, як справедливість, соборність та соціальна держава набрали 50—57%, а не всі 100%. І чому ідея членства в ЄС набирає всього 32%, адже не може свідомість експертів перебувати на рівні громадської думки!

Проте мене тішить, що ідея федеральної України та соціалістична ідея зовсім не набрали балів. 7% на користь Комуністичної партії відбивають громадську думку в опитуваннях. В експертів дещо нижчий, ніж у населення, відсоток союзу Білорусі—Казахста­ну—Росії—України. На цю думку пристало чотири відсотки експертів. Тут легко знайти аналогію: до відстаючих учнів завжди «прикріплюють» відмінників, і це дає результат. А якщо об’єднати всіх аутсайдерів — на що можна розраховувати?

Майбутнє як етап наших втрат

У 1990 році «Дойче банк» зібрав європейських експертів, які визначили потенціал колишніх радянських республік. На першому місці була Україна — з десяти балів вона набрала дев’ять. До речі, прибалтійські республіки посіли останні місця. Тоді в нас був величезний інноваційний, еко­номічний, технологічний потенціал. Ми все це втратили. Ло­гіч­но, що нині експерти визначають нашу здатність бути інноваційними як одну третину від норми. Хоч як гірко, але доводиться погодитися з експертами в тому, що маємо надто низькі шанси бути рівними партнерами про­відних країн.

Я розумію тих, хто бачить Україну соціокультурною та науково-техніч­ною провінцією. Усю цю «картинку» можна загалом схарактеризувати з одного боку — як колосальні втрати всіх можливостей і всіх шан­сів. Втра­ти ці відбувалися в три етапи. Втрати можливостей національного потенціалу вперше відбулися в 1991—1992 роках, коли ми здавали всі позиції — повністю роззброїлися (хоча могли на цьо­му ще й заробити), дозволили «відбутися» олігархам, відмовилися від будь-якого реформування. Вдруге ми втрачали шанси під час правління Кучми. Він не зро­бив нічого ані для розвитку країни, ані для пом’якшення втрат, не кажучи вже про відкрит­тя в перспективі нових шансів. На третьому етапі перед нами відкривалися шанси стати модерною країною після Майдану. Тоді проявився колосальний самоорганізаційний потенціал народу — соціокультурний, духовний... Шанси були саме в еволюційних гуманістичних змінах. Тоді весь світ ставився до України з колосальною довірою. Україна набула популярності в Європі, всі хотіли і могли нам допомагати. До влади при­йшов Ющенко — і втратив все. Тоді довіра до нього становила 52% (за результатами голосування), а тепер лед­ве сягає 2—3%. Навіть Кучма під фінал його президентст­ва мав більший рейтинг. Можна сказати, що Ющенко продовжив лінію Кучми — про це свідчить і нульова довіра до нас світового співтоварист­ва. Не сподівання потрібні Європі, а конкретні зрушення.

За якої системи живемо?

У якому стані соціальне здо­ров’я соціуму? На що з боку населення можуть розраховувати висока політика та економіка? До­слід­ження довело, що найбільш благополучна сфера нашої життєдіяльності — міжетнічні стосунки. Над умовною ватерлінією в 33 бали втрималися ще громадська думка, інформаційний простір та права і свободи громадянина. Усе, що нижче від ватерлінії, — у дуже занедбаному стані.

Показник пасіонарності — потенціалу життєвої енергії україн­ської спільноти — ледь сягнув 31 балу зі 100. А пасіонарність — це здатність соціуму в екстремальних умовах знаходити нові шанси виживання. В Європі і США у зв’яз­ку з кризою звернулися до інтелекту у світовому масштабі, створили антикризові структури, комісії для того, щоб вийти із цього стану. Ви у нас щось подібне бачили?

Ми щорічно ставимо населенню запитання: «Хто керує нашою державою?». На перше місце виходять «зрощені» структури — олігархи, політичні лідери і мафія. Як тут розквітнути пасіонарності? До речі, у період кризи необхідно шукати цікавих людей, здатних у її умовах зробити крок уперед. Можливо, у нас підростають молоді політики? А можливо, все ж таки дасть про себе знати суспільний інтелект? Потреба в ньому величезна, та нема кому організувати на нього попит.

Риба гниє з голови. Система дер­жав­ного управління отримує вкрай низькі оцінки. Усі забули про її справжню мету — створити середовище для реалізації інтересів громадян. Експертам було запропоновано оцінити стан системи державного управління в сучас­ній Україні за п’ятибальною шка­лою, де 1 — негативна характеристика, 2 — рад­ше негативна, 3 — посередня, 4 — радше позитив­на, 5 — позитивна характеристика.

Усі характеристики, навіть демократичність, набирають менше середньої оцінки. І експерти, і громадська думка сходяться на тому, що в сучасній Україні немає ні відповідального президента, ні стратегічної мети та програми розвитку, ні відповідальних управлінців та контролю за їхніми діями та рішеннями, ні результативної системи влади. До того ж за порушення законів ні політики, ні урядовці не несуть жодних покарань. Маємо повну саморуйнацію влади — так схарактеризував цю біду доктор соціології Микола Шульга.

Народ потрібен владі тільки як електоральна маса. Обирають же з того, що виставляється на прилавки політичного «базару» політичними «перекупками», чия мета — не допускати нові інноваційні проекти.

Більшість експертів негативно оцінюють зміни, які відбулися в системі державного управлін­ня впродовж останніх років. Хоча деякі з них зазначають, що відбулися окремі позитивні зрушення в якості державного управління. Проте в цілому систему державного управління в сучасній Україні можна схарактеризувати як недемократичну, нецілеспрямовану. У такій системі не визначені стратегічні цілі як для уряду, так і для окремих державних органів. Сьогодні плани існують у вигляді переліків заходів, слабко пов’язаних із цілями уряду або міністерства. Жоден державний орган в Україні не зміг би дати відповідь на запитання, яким він хоче стати через п’ять років і що для цього потрібно. Існує нагальна потреба створювати процедури корпоративного та стратегічного планування, які є основою діяльності державних органів на Заході.

На думку більшості експертів, президент не несе ніякої відповідальності за стан суспільства. Лише один експерт із 28 вважає президента відпо­відальним (оцінка 5 балів) і ще два експерти дали позитивну оцінку (4 бали).

Це дослідження довело, що все краще, чим характеризується народ за всіх режимів, нині заг­нано у підсвідомість. І все, на що здатен народ, — «відвести душу» на виборах?