Найбільш поширеним словом нового 2009 року стало слово «криза». Воно лунає у різних куточках планети, проте Україна останніми роками вельми вподобала крайнощі, і саме тому наша криза має системний характер, і більшість вже починає сумніватися – «а чи виживе хворий?!». Люди перебувають в очікуванні ще більшого лихоліття. Майже 90% населення вважають, що перебувають у депресивному і стресовому стані, – такі дані опитування Інституту глобальних стратегій. Українці готуються до найгіршого і намагаються не будувати довгострокових планів. Так суспільство реагує на економічну кризу, бо всі розуміють, що після кризи в Україні треба очікувати великих змін. Якими будуть ті зміни? Чим відрізняється нинішня криза від не дуже стабільного періоду в житті країни, який ми переживали останніми роками?

Світова криза прискорила давно назрілу кризу української економіки. За минулі десятиліття в Україні навчилися перерозподіляти і споживати, але забули, як і що можна виробляти. Ми проїдали виробничі, сільськогосподарські і інфраструктурні «запаси» і «заділи», збільшували армію корумпованих чиновників і депутатів всіх рівнів. Створення видимості проведення нескінченних політичних реформ призвело до дуже жорстокої кризи влади – фактичному безвладдю і на державному, і на місцевому рівнях. Відбулася підміна багатьох понять і переоцінка ще більшої кількості цінностей.

У дивній країні, де кожна друга людина якщо не «юрист», то «економіст», не лише ніде працювати, але ще й нікому. І вже давно майже єдина конкурентна перевага України пострадянського періоду – «дешева кваліфікована робоча сила» – втратила сенс: залишилася або дорога, або некваліфікована. Та й останньої стає дедалі більше, до того ж, дедалі більше старіє, вмирає… вмирають не лише села, вмирають вже й міста.

Ми довгі роки вирішували проблему мови та розділу країни, але не провели ЖОДНОЇ(!) реформи. В Україні «дерибанили» бюджет, втрачаючи освіту, охорону здоров’я, науку і культуру. Грошей ставало більше, але українці так і не навчилися їх заощаджувати. Витрачати – так! А заощаджувати… це було не модно, попри всі «походи у Європу». Нікого не цікавили ні енергозаощаджуючи технології, ні те, хто й скільки газу/води/електроенергії споживає. Теза про необхідність переведення економіки на інноваційну модель розвитку перетворився на заклинання, яке повторювали всі, але мало хто щось робив задля її реалізації.

Колись, це мало закінчитися. Відносно благополучні зовнішні обставини ввели українську владу в оману, виходити із якої вона, схоже, і не збиралася, хоча країна усе більше сповзала в економічну прірву перегрітих та ризикованих кредитів. І знову, вже вкотре, допомогли «зовнішні чинники» – глобальна економічна криза усе розставила по своїх місцях і показала, чи дорогого варта НИНІШНЯ українська економіка й політика. Виявилося навіть не «трохи», а копійки, але й їх ще треба вміти зберегти… Кризу зазвичай називають не лише крахом усталених "міфів", "устоїв" та "стереотипів", але й новою можливістю. Хотілося б зрозуміти - можливістю чого? Що чекає економіку, яким вийде з кризи суспільство, як довго триватиме зміна правлячих еліт? Кого криза лише торкнеться, а кому доведеться піти з економічної та політичної сцен, звільнивши шлях новим і, сподіватимемося, більш прогресивним силам.

Україні доведеться ще багато втратити, але шанс «придбати» зміни й відновлення – точно залишається! Час спочивати на лаврах і проїдати запаси минув. Україну чекає ініціювання, просування й підтримка, тих соціальних, політичних й економічних змін, які можуть змінити існуючий порядок денний, характер і зміст політики влади в інтересах нового, суб’єктного, більш творчого і продуктивного життя кожної людини окремо і усіх нас разом узятих – громадян України. Про це ми починаємо розмову в нашому першому у новому 2009 року діалозі.

ДУМКА ЕКСПЕРТА

Без надзвичайних антикризових дій ситуація не може бути виправлена

Олександр Шморгун, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин, старший науковий співробітник Інституту європейських досліджень НАН України

19 січня 2009 року

Стосовно нинішньої кризи в суспільстві циркулюють різні думки. З одного боку, це заяви офіційних осіб, що криза мине також несподівано, як і з’явилася, з іншого – певні панічні очікування серед населення. Що можна було б назвати міфами кризи, тобто найбільш поширеними хибними уявленнями щодо неї?

Перш за все хотів би сказати, що, на превеликий жаль, міфи, або забобони, які панують в суспільній свідомості, у нас активно формуються «з гори», засобами масової інформації. Ці забобони орієнтуються на певні нав’язані стереотипи. Повною мірою це стосується і сьогодення у відношенні до світової економічної кризи та її впливу на Україну, бо мало хто насправді розуміє глибинні причини даного процесу.

Наприклад, нав`язується стереотип циклічності економічних криз, в зв’язку з чим, останнім часом в ЗМІ часто згадують так званий «великий кіндратьєвський цикл». У такий спосіб викликається сподівання, що весь світ скоро і автоматично вийде з кризи та як локомотив витягне за собою Україну. Я вже неодноразово чув міркування про те, що світова криза майже закінчилась. Або про те, що її, власне кажучи, і нема, бо розвиваються економіки Бразилії і Китаю. Саме таку ідею висловив співробітник одного з американських університетів, а за сумісництвом колишній радник Путіна, - Андрій Ілларіонов.

Відразу можу відповісти, що це не відповідає реальності. Ця криза є наслідком глобальних і довготривалих процесів. Головні з них - структурні дисбаланси нееквівалентного світового поділу праці; віртуалізація світових фінансів; різке збільшення невідповідності між загальною вартістю цінних паперів і світової валюти та реальних обсягів товарів та послуг, які вони обслуговують. По валюті, за деякими дослідженнями, ця невідповідність десятикратна, тобто на долар, забезпечений товарним покриттям, припадає десять віртуальних доларів, а по вторинним цінним паперам це співвідношення сягагає - 1 : 100. Зрозуміло, що без наймасштабніших переструктурувань, без надзвичайних антикризових дій як в Україні, а головніше - поза її межами,- ситуація не може бути виправлена.

Слід додати, що названі процеси віддзеркалюють лише поверхню проблеми. А треба звернути увагу ще й на те, що кожен рік знищується невідновлюваних природних ресурсів приблизно на 4,5 трл. доларів. І все це тисне на існуючу грошову масу...

Другий забобон, циркулюючий в нашому суспільстві, це те, що всі наші негаразди зумовлені лише спекулятивною грою і боротьбою за економічні інтереси певних політичних сил. Наприклад - спекуляції на курсі валют. Але люди не усвідомлюють, що розв’язання таких проблем також не може бути дуже простим і пов’язано воно не з тим, що хтось повинен чесно грати, і не з тим, що інфляція стимулює виробництво, чи дефляція дестимулює. Насправді існують, - і це дуже важливий момент, - потужні позафінансові механізми економічних реформ, які й досі не задіяні, бо потребують дуже радикальних змін багатьох параметрів, частково про які я вже неодноразово говорив у своїх попередніх матеріалах на вашому сайті. Наприклад «Стратегія розвитку української економіки: проблема системного моделювання»,чи «На тлі фінансової кризи національні ринки будуть закриватися».

Третій забобон, який би я назвав, як неусвідомлення реальних зв’язків, що склалися між економікою і владою в нашій країні. Зокрема, в масовій свідомості існує ілюзія, що як тільки в парламенті буде створено коаліцію, то вона запрацює. І як тільки парламент запрацює в антикризовому режимі, то це суттєво і позитивно вплине на ситуацію в країні. Насправді це лише забобони, про що я також неодноразово вже давав інтерв’ю «Діалогам». Річ зовсім не в тім, що не можуть домовитись фінансові угрупування, з яких складається влада. Причина полягає в самому механізмі влади, який, з одного боку, пов’язаний з неконституційними, як де юре, так і дефакто, конституційними змінами, а з іншого - з неспроможністю взагалі будь-якого парламенту бути ефективним на етапі дуже важких кризових станів, через відсутність механізмів впровадження і контролю за виконанням навіть потрібних законів, особливо, якщо ці закони зачіпають інтереси антинаціональних сил всердені країни і ззовні.

Ще один принциповий забобон, який заважає і надалі заважатиме Україні, стосується дискусій навколо націоналізму. Ми бачимо дві сили, які конфліктують між собою з приводу того, конструктивною чи неконструктивною є національна ідея в Україні для подолання наявних нескінченних криз. Нащадки комуністів зі своїми предками звинувачують в усьому націонал-демократів, а представники Західної України непримиренні до комуністів, яких називають п’ятою колоною Росії.

Особисто я займаю тут окрему позицію. В силу надто значних і масштабних кровопускань, які протягом століть прежила Україна націоналізму не просто не вистачає законослухняності або лояльності до території власного громадянства, а так би мовити жертовного «життєвого пориву», про який писав видатний філософ, один із ідеологів деголівського націоналізму у Франції Анрі Бергсон. Такого націоналізму, який міг би виконати роль критичної маси, що породила пасонарний вибух державовтворення за роки номінальної незалежності так і не виникло. Тому комуністи ведуть боротьбу з вітряними млинами, а західники плекають надії і покладають свої сподівання на ті політичні сили, які імітуючи свою готовність боротись за справжній суверенітет України, лише декларують здатність взяти на себе відповідальність за долю країни. Їхні демонстративні дії - то проста фікція.

Я завжди привожу яскравий приклад про те, що Шарль де Голль, протягом свого життя, на питання про його політичні погляди відповідав дуже лаконічно: «Я націоналіст». Такого націоналіста і націоналізму, повторюю, в Україні немає. І тому скажу про ще один із забобонів, котрий міцно вкоренився у свідомості наших співвітчизників. Їм здається, ніби є якась політична сила, така, що якби їй не заважали багаті конкуренти, то вона могла б зайняти ключові пости і забезпечила б добробут народу. Нажаль, це тільки мрія.

Я погоджуюсь з тими експертами, які вважають, що теперішня криза склалася значно раніше. Ми взагалі так і не вийшли із кризи, викликаної повною відсутністю реформ протягом всіх років незалежності. Попри всі переможні реляції привладних політичних сил, про мало небачені в світі темпи зростання ВВП, реальних економічних, політичних і соціальних реформ насправді ще ніколи не було. Досі відбувалося лише проїдання, розбазарювання і відчуження (переважно кримінальними засобами) яке здебільшого подається як приватизація, капіталу, накопиченого попередніми поколіннями. Ніякого помітного прирощення ні живої праці, ні матеріальних ресурсів - не відбулося.

То ж омріяних рожевих перспектив я не прогнозую. Додам лише, що ми говорили про негативні стереотипи, без зміни яких ця криза не минеться.

Чи слід чекати тепер підсилення громадянської активності? Чи навпаки, кожен закупориться на рівні свого приватного життя?

Очевидно, закупорення в такому розумінні вже неможливе. З багатьох причин. По-перше, тих ресурсів, які були під час кризи 92-го — 93-го років, більше немає. І, скажімо, того трудового потенціалу, тої здатності виживати - вже немає. По-друге, перспектива глибини падіння настільки серйозна, що пересидіти і перечекати ці процеси мільйонам людей буде неможливо. Тому так чи інакше, бажано б у конструктивних, а не деструктивних формах, протести будуть наростати.

Щоб вони набули конструктивного типу, треба формувати ефективні, а не фіктивні профспілки. Знову ж таки, треба позбутися забобонів про те, що соціальний протест є антинародна дія. Це, взагалі забобони компрадорськи орієнтованих сил. Річ у тім, що такі форми громадянської боротьби, як страйк і навіть громадянська непокора є цілком легітимними формами, які відповідають принципам західної демократії. Більше того, положення про право народу на повстання проти злочинної влади не записано в багатьох європейських конституціях не тому, що воно заборонене, а тому що народний суверенітет є аксіомою, яка не потребує фіксації в законах. А от в країнах, що переживали тоталітарний спадок, як Німеччина, така стаття є положенням конституції. Зокрема, згідно з Основним Законом Німеччини «якщо інший вихід не можливий, всі німці мають право на супротив будь-кому», хто зокрема порушує їх право «збиратися мирно і без зброї, без попередньої заяви чи дозволу» (Стаття 8), а також виступає «проти страйкової боротьби, що проводиться обєднаннями, … і спрямована на охорону і покращення умов праці та економічних умов». (Стаття 9).

Звичайно, конструктивній консолідації заважає багато чинників. Візьмемо, хоча б такі, як ступінь декваліфікації, а то й маргіналізації, здекласованості; чималий відсоток літніх і хворих людей, інвалідів; величезний соціальний прошарок людей, що займаються низько кваліфікованою працею; людей, які поки що вважають себе „хазяями життя”, бо їм, бач, поталанило обслуговувати величезну сферу розваг і потреб багатіів і тих же люмпенів. Усі вони до певного моменту будуть соціально пасивними.

Та все ж, мені здається, неминучим буде повернення декількох мільйонів українців, які були на заробітках. Це соціально здорова робоча сила і вона має досвід життя в західних країнах. Тут є велика перспектива створення нових політичних рухів, в тому числі і позапарламентського, непартійного типу. І це для нас особливо важливо, адже наша країна живе стереотипом, що каналізуватися до влади можна тільки через партію парламентського типу, а це в кризових умовах не відповідає західному досвіду. Повинні з’явитися і нові політичні партії типу партій-рухів, партій-орденів, партій-братств… лідерів, яких прийнято називати харизматичними або кризовими. Та поки що, це гіпотеза.

Що зміниться, чи що повинно змінитися у відносинах між суспільством і державою?

В попередніх інтерв’ю я вже казав, що формування справжньої демократії йде з низових центрів самоорганізації, де реальне співжиття громадян переплетено зі становленням їх політичної самосвідомості. Йдеться про українське поняття громади і європейське уявлення про неї. Для яких характерною ознакою є нездатність влади, певною мірою, втручатися в їхнє життя. Коли ж наша влада всі власні прорахунки і тягарі втрати надприбутків перекладає на населення, то це може стати каталізатором консолідації на місцях і формування, як це не парадоксально звучить, громадівства. Тобто, громадянського суспільства дещо іншого типу, схожого на земство, а ще більше європейську комуну, яка насправді є основою справжньої демократії, яка має формувати всі гілки влади. До речі, Солженіцин до кінця свого життя вважав, що ключ до порятунку Росії полягає у відновленні і формуванні, значною мірою з початку, політично-етичних інституцій земства поза централізованою владою.

Другий момент полягає у тому, що за послаблення ролі державних інституцій зростає вплив бізнесу. Видатний політолог і соціолог Раймон Арон наголошував на тому, що в цивілізованому суспільстві економічна влада може і навіть повинна позитивно впливати на суспільне життя. Але економічно вагомі агенти не повинні йти самі у владу, роблячи ставку на найбільш конструктивні з точки зору розвитку національного бізнесу політичні сили.

В найближчий час наші так звані економічні еліти зрозуміють, що дуже великі мільярдні статки вже не гарантують стратегічно безхмарне життя навіть за межами України. То є ілюзія, що офшорні зони не контролюються. Є достатньо даних, що вони контролюються як спецслужбами розвинутих країн, так і потужними економічними центрами. В разі необхідності, питання щодо чистоти грошей, яке зараз на задньому плані, може різко активізуватись. Це може стимулювати розвиток національного капіталу, фінансування стратегічних галузей України, стати стимулом ставлення до України, за термінологією керівних менеджерів сучасних ТНК, як до «країни власного базування».

Національна економіка в тому сенсі, в якому вона була незалежною у дев’ятнадцятому сторіччі, вже не може і не повинна бути. Автаркічність економіки підриває конкурентну спроможність, стимулює монополізм, коли під лозунгом захисту національного виробника «заробляються» величезні гроші на неякісних товарах і блокуваннях конкурента. Але це зовсім не означає, що відпадає необхідність створення цілісного народногосподарського комплексу, який би самостійно виробляв той обсяг товарів і послуг, який гарантує економічну безпеку держави. Насправді такої оптимальної структури економіки немає і близько, а за умови наростання світової кризи необхідність у ній, у мобілізації внтурішінх антикризових ресурсів країни, лише актуалізуватиметься.