Частина друга – практично-дослідницька

Минулого разу я обіцяв поділитися враженнями від тих настроїв, що зараз вирують в гущині нашого народонаселення, а також про те, чим люд сьогодні головно переймається. Ну, що ж я не політик і не чиновник, обіцяв – виконую.

Нещодавно декілька наших телеканалів почергово прокрутили один і той же сюжет про метикуватого карпатського вуйка, котрий за рахунок утилізації та подальшої нехитрої переробки на біопаливо усього сутнього в господарстві лайна, забезпечив собі повний енергетичний суверенітет від навколишнього світу.

А цікаво, чи був би той сюжетець про, власне кажучи, багатогранну здатність нашого винахідливого та хитромудрого народу до виживання, таким поблажливо-іронічним і навіть оптимістичним, аби згаданий вуйко спробував поширити свої новації хоча би на декілька сусідніх сіл?

Чомусь мені здається, що тоді телевізійникам довелося б розповідати, як держава того вуйка помножила на нуль. Бо нашій державі, як і будь-якій іншій недемократичній країні, незалежні від неї у будь-яких сенсах громадяни не потрібні. Мало того, такі "вільні козаки" є найсмертельнішими ворогами квазідемократичних державних утворень на кшталт України.

Вам здалося вищевикладене непереконливим? Тоді інший приклад.

Перший тур мого ходіння у народ я здійснив до старого друзяки, з котрим не бачився вже років зо три. Той сидів на валізах, вивчаючи специфічну літературу про тактику та стратегію ведення партизанських воєн.

Виявляється, ліквідувавши залишки колись чималенького власного бізнесу, він якимись хитрими шляхами придбав шенген, аби назавжди перебратися до більш цивілізованої, щодо стосунків поміж державою та громадянами, Європи.

Але в останню мить вирішив погодити із еміграцією, аби дочекатися вдома, чим же завершиться теперішня кризова катавасія, і чи не знадобиться народонаселенню досвід і знання колишнього бойового офіцера-прикордонника, які свого часу українській державі не знадобилися.

Втім, тоді, на початку 90-тих, він повернувшись з гірської памірської застави на Батьківщину, і отримавши в українському війську відкоша, в розпач не впав. Зайнявся і досить успішно авторемонтним бізнесом. У вільний від шаткування вічнозеленої капусти, товариш мій вирішив прислужитися рідній країні в інший спосіб.

Дурбецело, краще б він ще тоді перейнявся вивченням досвіду Че Гевари, ІРА, УПА та Ковпака. Або ж за представницями жіночої статі, великим шанувальником котрої він є і досі, від душі б поволочився.

Але ж ні. Почав допомагати державі. Пам’ятаєте, як десь із середини 90-тих і до початку 2000-тих, ми сиділи вечорами і ночами закутані по вуха ковдрами в промерзлих квартирах – бо батареї ледве жевріли і при свічках – бо віяльні відключення.

А все тому, що газові, мазутні та інші енергетичні потоки гріли кишені і освітлювали шлях до олігархічного майбутнього ударників та передовиків первинного накопичування капіталу, а не наші оселі.

Мій товарищ же щиро вірив, що то все труднощі становлення молодої держави та підступи ворогів. Треба зауважити, що він технар від Бога. І маючи в цьому сенсі світлу голову і золоті руки до неї, він придумав, розробив, сконструював і власноруч склепав унікальну, як на мене, машинерію.

Сам я не технар, тому пояснити конструктивні чи технологічні тонкощі цього, до речі, пересувного агрегату не берусь. Але на виході агрегат міг, в залежності від потреби, забезпечити електрикою чи теплом, дві-три багатоповерхівки квартир так на 150-200, або невеличке село, або дрібне виробництво на кшталт столярного цеху, або, наприклад, фермерське тваринне чи тепличне господарство.

А працювала вся ця біда за рахунок спалення сміття та іншого, здатного до горіння непотребу, на кшталт тирси, соломи, опалого листя, тощо. Вартість самого агрегату, аби його виробництво стало серійним, в цінах кінця 90-тих, могла би коливатися в межах 20-30 тисяч гривень, а вироблене тепло чи електрика були на 20-30% дешевшими від обленергівських.

Так от, запатентувавши свій винахід, мій приятель вирішив долучити державу, яка заблукала в пошуках деверсифікаційних та альтернативних джерел енергії, до виробництва одного із них.

Для початку своїми пропозиціями він почав довбати міське та обласне керівництво. Його відразу ж послали... до дурдому. Він сходив туди і взяв довідку про власну адекватність. Потім, згадавши навколишнє середовище, атмосферу і навіть Кіотську угоду, його послали до екологів.

Ті зробили висновок про загальну екологічну корисність агрегату, бо викиди в атмосферу від його роботи наносили шкоди незрівнянно менше, ніж сміття саме по собі, до того як його спалили.

Тоді його послали по кабінетному колу. Він вирвався з нього і подався до Києва. Витративши пару-трійку років, перезнайомившись із цілою купою чиновників та доброю половиною депутатського корпусу, він таки прорвався зі своїми пропозиціями до одного із найвищих державних кабінетів, який на той час окупувала віце-прем’єрка із енергетичних питань Юлія Тимошенко.

От після цієї аудієнції мого товарища і почали контрапупити. По дорослому. На державному рівні, нацькувавши на нього всіх сутніх вівчарок: прокурорів, суддів, податкову, ментів, бандитів, СБУ.

Той зайняв глуху оборону, але сили були не рівні і якраз в першу річницю Майдану він став банкрутом. І лише присівши перед еміграційними мандрами на валізи, до нього нарешті дійшло за що держава отак із ним. Бо він зазіхнув на найголовніші устої постсовкової держави Україна – тримати люд у максимально можливій залежності від неї.

А уявіть, аби мій друг почав пекти свої агрегати, як пиріжки, то скільки б народу: дрібних підприємців, фермерів, вуличних, сільських, мікрорайонних та інших громад енергетично унезалежнилися б від нашої олігархічної держави.

А чим незалежнішими від держави почувають себе її громадяни, тим більше вони схильні до самоорганізації у боротьбі за святе право бути мінімально контрольованими, і максимально контролювати ту державу.

А процес цей зветься становлення громадянського суспільства. Цього наша держава по своїй природі допустити не могла і придушила ініціативу в самому зародку, заразом із ним самим. Бо був він, хай і надзвичайно активним, але одинаком.

До речі, на валізи мій герой присів ще й в очікуванні появи в середовищі українського політикуму такої собі реінкарнації в одній особі генералів Маннергейма, Корнилова, Піночета та Скоропадського. Бо вважає, що нині вибудовану в Україні систему державно-олігархічного капіталізму, за відсутності громадянського суспільства та середнього класу, можливо зламати лише силою.

І хай то буде краще сила військова, дисциплінована і керована сильною особою, ніж стихійно-анархічна, не передбачувана, народна...

А ще людей до самоорганізації спонукає здорове жлобство чи вмотивований егоїзм, а особливо цей процес пришвидшується , за умов бездіяльності і свавілля правоохоронних органів та судів, коли справа доходить до необхідності захисту власного життя чи безпеки рідних та близьких.

Втім, побажавши другові вдало визначитись із остаточним маршрутом по одній із напрямних: еміграція, військовий заколот чи стихійний бунт із партизанкою, я залишив його на ним же самим вигаданому роздоріжжі і завітав до мами.

Мама десь півроку, як повернулась із турне до Парижу та іншої Європи. Звідтам вона привезла купу вражень, а контрабандою протягла якогось надпотужного електрошокера.

Тепер, ділячись враженнями із подругами та знайомими, вона кожну таку оповідку завершує словами: "Аби я була президентом і мені б кортіло ощасливити народ вступом України до НАТО, то я би щонайменше витрачалася б на різноманітні пропагандистсько-агітаційні заходи щодо цього. А на зекономлені державні кошти возила би до Європи антинатовське налаштований люд, а в першу чергу пенсіонерів. Ефект би був незрівнянно більший".

Що стосується електрошокера, то тут зовсім інша історія. Цей протихуліганський засіб знадобився мамі, аби утворити таке собі ОАЗУ – організоване антизлочинне угрупування в масштабах одного мікрорайону.

Справа в тому, що з деяких пір територію навколишніх щодо багатоповерхівки, де мешкає мама, двох дитсадочків та школи у вечірній час уподобав для власних розваг не тільки місцевий підлітковий молодняк, але й більш доросліший алко- та наркозалежний контингент. З усіма супутніми як, наприклад, обмін досвідом доросліших із молодшими, явищами та наслідками.

Ні, до класичних "Дай закурити" із подальшою експропріацією гаманців у мирних перехожих справа ще не доходила. Та сороміцькі коментарі і пропозиції на адресу припізнілих панянок вже почали лунати.

Але маму, як, до речі, і переважну більшість інших мешканців сусідніх будинків, більше усього дратували гучна попса із шансоном далеко за північ, а також продукти життєдіяльності нічної тусовки, які почали накопичуватися на території дитячих та шкільного закладів із геометричною прогресією.

Терпець же їй урвався, коли улюблену онучка Улька якось притягла із дитячого садочка повний набір специфічного сміття, який та видобула копирсаючись в пісочниці. Особливо маму обурила наявність в цьому наборі одного не до кінця використаного шприца та цілком використаного гумового виробу.

Склавши всі ці дитячі трофеї до пакету, мама із парою таких-само занепокоєних колєжанок-пенсіонерок відвідали міліцейський райвідділок, розташований між іншим в п’яти хвилинах ходу від осередку вечірньо-нічного гульбища.

Там три бабці-активістки, потрапивши до кабінету якогось начальника, вивалили вміст пакету тому на стола і поспитали, як він збирається боротися із винуватцями цієї та інших кольок мешканців мікрорайону.

Начальник спочатку оскаженів, але не менш оскаженілими виявились і бабці – бо йшлося про здоров"я їхніх онуків та дітей. Потім, заспокоївшись, міліціант пообіцяв включити до маршрутів пари патрулів обов’язкове відвідування дитсадочків та школи. Але відразу попередив, що толку від того буде мізер, а наостанці порадив щось на кшталт класичного про порятунок потопаючих, як справу самих потопаючих.

Мама ж відвідавши Європу, вражена чистотою їхніх вулиць та майже повною відсутністю на них навіть у найпізнішу годину хуліганів, вирішила продовжити започатковану нею ініціативу. Домовившись із десятком знайомих пенсіонерок вони почали, висловлюючись мовою міліцейських протоколів, з поквартирного обходу свого та сусідніх будинків.

Мова йшла про звільнення навколишньої території, як від сміття шляхом суботника (бо ЖЄК відмовився), так і від галасливих джерел цього непотребу – шляхом вечірнього патрулювання зусиллями самих мирних мешканців (бо менти не в стані).

В останньому випадку бабці апелювали переважно до голів сімейств та інших представників чоловічої статті. І коли ті навідріз відмовлялись виконувати міліцейські функції, то бабці, демонструючи, хто газового балончика, хто кухонну качалку, а мама електрошокера, соромили чоловіків: якщо ті не розберуться із хуліганами, наркоманами та алканами, то старі самі рушать на війну. І, ви знаєте, чоловіків та й жіноцтво цей аргумент пройняв.

Процес пішов і з несподіваними наслідками. Суботник, наприклад, завершився колективним умовиводом: а на біса його платити "Житлокомсервісу", цьому породженню Харківської мерії по викачуванню комунальних платежів із населення, коли на зекономлені кошти можна дотувати двірників безпосередньо. А від цього висновку, до усвідомлення, що таке, наприклад, кондомініум залишилося, якщо не один, то пару подібних кроків.

А здійснюючи вечірні антихуліганські променади, мужики незабаром дійшли висновку, що вони, власне кажучи, і є отією самою міліцією, і їм залишилось лише озброїтись. Бо, що таке міліція? Правильно, озброєний народ.

До речі, саме це патрулювання відбувалось без особливих ексцесів. А ви б спробували сперечатися із півдюжиною мужиків, яких якась пацанва відірвала від спостерігання за перипетіями матчів рідного "Металіста" із європейськими грандами чи за боксерськими звитягами братів Кличків?

До рукосуйства чи вухотягання доходило лише тоді, коли котрийсь із глав сімейства віднаходив у якійсь теплій компанії власного нащадка.

Мені можуть зауважити: ну відкрив Америку, це ж класична совкова народна дружина. Класична, але не совкова. Бо в ту совдепівську йшли через преференції на кшталт відгулів, додаткових днів до відпустки чи премій, а в цю – занепокоєні безпекою рідних та близьких.

Що стосується електрошокера, то його мама подарувала зятеві, аби той почував себе певнішим, рушаючи раз на місяць у специфічну вечірню прогулянку.

Ну, а якщо комусь видасться, що цей приклад самоорганізації мас лише поодинокий випадок, то запевняю вас, в мене подібних прикладів купа і ними я поділюсь наступного разу.

Валерій Семиволос, Харків, для УП

P.S. Вчора подзвонила мама і повідомила, що, по-перше, вона знову перед сном почала бігати на шкільному стадіоні, бо місяця зо два тому було таки лячно, а, по-друге, нарешті з’явилися міліцейські патрулі, але ходять вони мікрорайоном заразом із дядьками, а не навпаки...