Владу, у вигляді її різноманітних інституцій вкупі із переважною більшістю владоможців, не любить ніхто і ніде, особливо в кризові часи. І це цілком природне явище.
Втім, громадяни країн розвинутої демократії хоч і не виявляють особливо ніжних почуттів до влади, все ж таки намагаються ставитися до неї із повагою та довірою. Народонаселення країн менш цивілізованих, схильних до авторитаризму чи тоталітаризму, тихо ненавидячи владу, принаймні, її побоюються.
Українці свою теперішню панівну верству не тільки не люблять і не бояться, не поважають і тотально не довіряють їй, але чим далі, тим більше зневажаючи, намагаються визначити як би його безболісніше для самих себе влади цієї позбутися.
Частина перша – емоційна: Український бедлам на тлі мерликанської піраміди
Та поки що єдиної концентрованої народної думки в Україні не сформувалося, але найрізноманітніших пропозицій безліч.
І повірте, варіанти, на кшталт облаштування парламентського, президентського, чи якого вони там самі поміж собою вирішать за формою внутрішнього упорядкування, анклаву, без права виїзду за його межі де-небудь на острові Зміїному, або в Чорнобильській зоні, або ж регулярного профілактичного партизанського відстрілу найнародніших із них, не являються найвишуканішими та найрадикальнішими.
Поки що народонаселення, лише теоретизуючи про шляхи запроторення українського політбомонду до якої-небудь вселенської дупи, переймається вирішенням більш нагального питання: як би його – ні, не вижити – пережити скрутні часи із найменшими втратами, забезпечивши собі, рідним та близьким прийнятне існування, а також убезпечивши їх, хату, що скраю, те що в хаті та побіля неї, від посягань знахабнілої держави і бандитів, ототожнюючи ці два означення.
І в цьому мені незабаром довелось пересвідчитись, так би мовити, практично-дослідницьким шляхом. Будучи позбавлений більше ніж на місяць Інету, спочатку за всіма перипетіями бедламу на ім’я українська політика на тлі так званої світової кризи, я змушений був спостерігати по ТВ.
Але надчутлива п’ята точка старого гравця вперто сигналізувала: ми є свідомими чи несвідомими учасниками якогось вселенського лохотрону. Згодом, потрапивши в Мережу та поспілкувавшись із людьми трохи метикуватими в сенсі розуміння сучасних геополітичних та геоекономічних процесів, мені неважко було зробити висновок – інтуїція не підвела.
Те що нам намагаються подати під машкарою планетарної економічної, чи то навіть цивілізаційної кризи, є не що інше, як класична, але глобальна піраміда суто американського походження.
І як би її не йменували – чи то іпотечна, чи то кредитна, чи то банківська, чи то фондово-ринкова, чи то імені видатного комбінатора Бернарда Мадоффа – всі ці означення лише грані єдиного пірамідального зодчества. При цьому закладання, будівництво та ліквідація котрого без участі держави США, були б неможливими в принципі.
Навіщо уся ця лохотронна біда була потрібна очільникам Північноамериканської неокласичної імперії, в контексті даної статті питання двадцяте. Зазначу лише, що згідно законів функціонування будь-якого імперського утворення, коли в метрополії трапляється катаклізм, то трясти, в першу чергу, починає її найближчу ойкумену.
Тобто, в нашому випадку, від уламків американського пірамідального брухту в першу чергу постраждали країни, з одного боку, найбільш залежні, як в економічному, так і в політичному сенсах від долара. А з іншого, найменш захищені від багатовекторної експансії дядька Сема. Кінцева мета котрої, і янкі цього, в принципі, і не приховують – створення максимально американізованої світової імперії.
Зрозуміло, що, не дивлячись на ще пам’ятні чисельні оптимістичні заклинання багатьох вітчизняних політ - та держ - шаманів, що "світова криза нас зачепить мінімально", однією із перших і чи найпотужніше під роздачу щедрих заокеанських лохотронних медяників вляпалась Україна.
І найбільше від цієї роздачі постраждали якраз українські олігархи, котрі водночас втратили понад $100 мільярдів, а також вітчизняна керівна політична верства, головний капітал котрої, опріч особистих статків, – довіра народу – стрімко наблизилась до нульової позначки.
І це плата за їхню скудоумну колективну розбудову в Україні постсовкової, за своєю суттю, системи олігархоленду, одними із головних функціональних елементів котрої попри інші була і є, з одного боку, наджорстка прив’язка економіки до долара, а з іншого, – безальтернативно до російської труби.
І це поки що лише початок розплати за так званий "гламурний дерибан" (дякую за влучне означення того ж таки автора), яким вони азартно переймалися майже увесь період української незалежності, знищуючи її, замість впровадження справжніх економічних, політичних, технологічних, інноваційних, структурних, правових, військових і цілої купи інших оздоровлюючих реформ.
І це, врешті-решт, значно б убезпечило і народонаселення із країною в цілому, і їх самих з усіма мільярдами і такою дорогоцінною владою від будь-яких світових потрясінь, де б вони не трапилися, хоч у Вашингтоні, хоч у Москві, хоч в Пекіні, хоч в Токіо.
І сьогодні ця різнобарвна пануюча сволота, замість того, щоби покаятися і по-англійськи ввічливо зникнути, почала гучно, забазікуючи проблему, тихцем відбивати втрачене – чого тільки варта багатомільярдна оборудка Нацбанку із оздоровлення банківської системи за рахунок кредитів МВФ?
А платити за цей та інші розтриньканні і вкрадені кредити доведеться нам, якщо ми, звичайно, не змусимо це зробити їх раніше. І, аби ми навіть подумати про це не могли, наші професійні балакуни-облудники традиційно почали вішати власні гріхи на кого-завгодно: підлих америкосів, клятих москалів, бундючних європейців, знахабнілих конкурентів, кровожерливих жидомасонів, папуасів і марсіан, ну і, звичайно ж, на дурнуватий власний народ.
Ці політповії вважають, що вивергнувши оте все діарейне лайно вони будуть виглядати в наших очах привабливіше? Ага, білими і пухнастими, як голуби, торохнуті у збочений спосіб американським яструбом.
До речі, заради справедливості, слід зауважити, що ця хтива смугасто-зіркова птаха відтяглася не тільки на наших голубах, але у той же неприродній спосіб поскубла свого російського двоголового аналога.
І тоді цей розлючений пернатий монстр почав компенсувати втрачене політичне пір’я, а головно – бабло, традиційно: шляхом вздрючки через трубу, як України, так і іншої Європи.
Але якщо розпещені і нині замерзлі європейці готові за газовий комфорт платити будь-яку ціну, то нам платити нічим. Точніше, якщо наші політ-олігархічні мудрагелі вважають, що вони вже придумали як його одночасно і владу утримати, і фінансові втрати від американського пірамідального обвалу за наш рахунок поновити (принаймні таких сценаріїв як в Інеті, так і в партійних штабах повно, інша справа наскільки вони реалістичні), то оплачувати із власної кишені російські газові забаганки їх жаба душить.
А розвести ще й на цю обдирайлівку народонаселення лячно, бо тоді гаплик , назва якому революція.
Причому лякаючи нас, а головне, одне одного отим самим словом, у них трапляються такі напади метеоризму, що сморід від цього процесу чутно аж через телевізію. Ви помітили, як перелякано бігали оченята у Янека, коли він погрожував вивести маси через сто днів після чергової коаліціади на вулиці і майдани, бо бз...ть, що не він поведе шахтарів, а вони його до найближчої закритої копальні, аби повторив подвиг молодогвардійців.
А як тремтіли голосок та губки у Юлі, коли вона лише натякала про щось подібне – і то не від праведного гніву, а від страху очікування, що вже через місяць-два їй і повести за собою нікого окрім Турчинова не поталанить. Про Тата я помовчу, той і взагалі переляк ходячий.
Кінцево, мені набридло спостерігати за нашим нажаханим, але вперто жлобливим політбомондом і я , вирубивши телевізор, подався у народ. З’ясовувати, чим же завершиться теперішнє жорстке протистояння: поміж їхнім впертим, на межі параної, подвійним бажанням – статки зберегти і владу утримати, і нашою гострою потребою відправити їх усіх, ну ви самі відаєте куди...
Враженнями обіцяю поділитися наступного разу. А поки один спогад.
Наприкінці 2004, якраз напередодні Майдану, мені довелося поспілкуватися із тодішнім бютівським нардепом, лідером "Собору" і за сумісництвом керівником ющенківського виборчого штабу в Харкові Анатолієм Матвієнко.
Мова, поміж іншим, зайшла і про його колишнього доброго товариша, а на той час заклятого ворога Євгена Кушнарьова. Так от, Матвієнко, говорячи стосовно подальшої долі Євгена Петровича, сказав, що у нього видіння. Мовляв, бачить він свого колишнього компартійного та ендепешного побратима не інакше, як за колючим дротом і з лопатою в руках.
Де ми побачили Кушнарьова згодом усім відомо, та й взагалі про покійників, або добре, або нічого. А в мене, останнім часом, особливо після походу у народ, теж почалися видіння: таж таки колючка поміж вежами з автоматниками, а за нею безликий натовп і всі з лопатами.
Можна лише здогадатися що то за люд. А попереду, із величезною грабаркою, єдиний, кого можна ідентифікувати, Анатолій Матвієнко. Чому саме він? Бо за базар відповідати колись треба!
Валерій Семиволос, Харків, для УП
