ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА - Про суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова

ГРОМАДЯНСЬКА БЕЗПЕКА

Меню

Категорії

Аналітика [34]

Загальна [99]

Суспільство [66]

Право [21]

ЖКГ [21]

Самозахист [18]

Відео [5]

Статистика

Кулька

Погода

Головна » Статті » Суспільство

Про суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова

М. Драгоманов народився 18 вересня 1841 року в м. Гадячі на Полтавщині в небагатій дворянській сім’ї. Його батько відзначався схильністю до вільнодумства та ліберальних ідей. У цьому ж дусі він виховував і сина, який досить рано познайомився з ідеями прогресивних російських мислителів, поезією Т. Шевченка та українських романтиків. Однак переважаючий вплив на становлення політичних поглядів М. Драгоманова на ранньому етапі мала саме російська література, а "... українство, насичуючи багато все життя Драгоманова, не породжувало в ньому ніякої національної "ідеї". Не було ще скільки-небудь ясного уявлення про відмінності між двома культурними світами, українським і російським. Але з другого переважно йшли ідейні впливи" [99, с. 9-10].

Незважаючи на те, що сім’я Драгоманових була типовою для тогочасного дрібного "малоросійського дворянства", саме в ній майбутній вчений отримував перші уроки любові до рідної мови і рідного народу. Цю любов не вбила в ньому і імперська освіта. "У батьків Драгоманова також не могло бути і не було серьозного відношення до української справи, міцного національного пересвідчення, але всеж батьки Михайла ставилися до української мови з більшою повагою, ніж то було звичайно. Добре освічений (знав англійську і французьку мови) батько Михайлів зібрав українські народні пісні і намагався навіть писати по вкраїнському. Дома і мати і батько балакали по вкраїнському. В тодішніх і школі і гімназії, не дивлячись на різні заборони, українська мова теж лунала як поміж учнів, так навіть і серед учителів українців" [62, с. 10-11].

Навчання у Київському університеті з 1859 по 1863 рік лише сприяло посиленню орієнтації М. Драгоманова на ідеї лібералізму та українофільства. 1863 року він стає членом Київської громади, де невдовзі перетворюється на фактичного лідера її "лівого" крила. Працюючи в університеті з 1864 року на посаді приват-доцента, а з 1870 — на посаді штатного доцента кафедри всесвітньої історії, він, одночасно, викладав в одній з недільних шкіл міста.

Початок роботи М. Драгоманова викладачем у Київському університеті збіглося з новою хвилею гонінь царського уряду проти свідомих українців. Найбільш кричущим стала заборона вживання української мови згідно з сумнозвісним Валуєвським указом 1863 року. Ця подія не лише розвіяла ілюзії багатьох українських діячів, що розраховували на можливість національного відродження без протистояння системі влади, а й привернула до української справи людей, що до цього були достатньо байдужими до неї.

Сам М. Драгоманов пізніше згадував, що антиукраїнські дії царських властей суттєвим чином вплинули на формування його національної свідомості. Вони спонукали "... остаточне прикріплення моє до українського напрямку, бо я, за природною реакцією зайнявся старанніше вивченням українських питань, спочатку педагогічного, потім і національного взагалі. Зрештою, з того часу з’явилися й інші нитки, що прив’язали мене до українського руху" [81, с. 48].

Дослідники творчості M. Драгоманова звертають увагу на те, що його патріотизм виростав на грунті розуміння загальнолюдських інтересів та головних напрямків розвитку світової історії. Загальнодемократичні основи його політичного світогляду привернули увагу вченого не просто до становища "трудового народу", а до власної поневоленої нації, що якраз цим народом і репрезентувалась. Як відзначає Ю. Охрімович "Драгоманів тому зробився українським націоналом, що був послідовним демократом, а не навпаки, і в цьому напрямі йшла еволюція його поглядів" [208, с. 89].

Такий перехід не був винятком з правила. Сам М. Драгоманов говорячи про появу політичного українофільства в "Листах на Наддніпрянську Україну", звертаючись, головним чином, до галицької української молоді, підкреслював, що "Мабуть, ми всі, російські українофіли, перейшли ту школу — вивчились напам’ять Гоголя, Тургенєва, прочитали з захватом Бєлінського і не лише не перестали бути українофілами, вкріпилися в своїм українофільстві, а інші дійшли й до Шевченка від Тургенєва і Некрасова (є в нас і такі, що прийшли від Руссо і Віктора Гюго)" [88, с. 401].

Хоча М. Драгоманов викладав в університеті курси, що не мали безпосереднього стосунку до розвитку політичних подій в тогочасній Росії — історію давніх цивілізацій Греції, Риму, Сходу — його активна діяльність у Київській громаді, робота в недільній школі, популярність серед київського студентства, здобута вмінням провести паралелі між подіями давньої історії та сучасністю, не могли залишитись поза увагою царського режиму. 1875 року він, за особистим указом російського імператора Олександра II, був звільнений з університету без права викладання.

Цей факт зіграв значну роль в подальшій долі вченого: "... звільнений за так званим третім пунктом без права викладання, Драгоманов мимоволі змушений був виїхати закордон за допомогою київських громадян і, в першу чергу, Якова Шульгіна, котрий виділив 12 тисяч карбованців зі своєї спадщини на утримання родини Драгоманова і видання в Женеві збірників під назвою "Громада". Тут уперше побачили світ деякі поезії Шевченка, "Лихі люди" і "Хіба ревуть воли, як ясла повні" Панаса Мирного, публіцистичні статті Герцена і самого Драгоманова" [312, с. 74].

Київська громада не лише допомогла М. Драгоманову з виїздом за кордон. Він мав від неї доручення організувати там видання українського журналу, що міг би друкувати праці українських вчених, письменників, громадських діячів поза пильним оком царської цензури, а також брошури українською та основними європейськими мовами для пропаганди української справи в Україні та Європі.

Місцем для організації видавництва М. Драгоманов обирає Женеву. У Швейцарії навколо нього збирається група однодумців, що склала так званий "женевський гурток". До нього входили, крім самого М. Драгоманова, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, Ф. Вовк, Я. Шульгін та ряд інших українських діячів. Ними було видано в 1878-1879 роках п’ять збірників під назвою "Громада", а 1881 року — два номери однойменного журналу.

"Радикальна частина ініціативної групи — С. Подолинський, О. Терлецький, М. Зібер — відстоювали революційне спрямування "Громади", але сам Драгоманов тоді ще не був крайнім радикалом і схилявся спочатку до ліберального характеру видання" [278, с. 108]. Під впливом позиції соратників, погляди М. Драгоманова радикалізуються, але він так і не сприйняв їх захоплення ідеєю революції та збройного повстання

У "Громаді" та брошурах учасники "женевського гуртка" активно пропагували концепцію так званого громадівського соціалізму, яка прагнула поєднати в собі ідеї західноєвропейських соціалістичних вчень, традиції українського суспільного життя та досягнення української політичної думки. Автором цієї концепції та ідейним натхненником, на думку більшості вчених, є саме М. Драгоманов, що прагнув протиставити її надмірному захопленню української прогресивної молоді марксизмом та російським нігілізмом.

Одночасно М. Драгоманов був визначною фігурою і у російському демократичному русі. У 1881-1883 році він редагував російське емігрантське видання "Вольное слово", що ставило за мету розповсюдження народовольських ідей.

Активна пропаганда ідей громадівського соціалізму та радикалізм політичних поглядів М. Драгоманова та його послідовників викликали спочатку нерозуміння, а потім і несприйняття у ліберально-поміркованих діячів Київської громади. Ці суперечності призвели до того, що 1886 року відбувається остаточний розрив М. Драгоманова із Старою громадою (так стала називатись Київська після того, як в багатьох містах України стали з’являтись організації аналогічного спрямування та з подібною назвою), яка припинила фінансування проектів "женевського гуртка". Ще раніше стався розрив з російської демократичною еміграцію, якій не подобались національно-свідома позиція М. Драгоманова та його критика російського шовінізму, в тому числі і чільних діячів ліберального та демократичного руху.

Залишений без джерел фінансової підтримки М. Драгоманов, не зважаючи на загальноєвропейське визнання та науковий авторитет, попадає в доволі скрутне матеріальне становище і 1889 року приймає пропозицію стати професором загальної історії новоствореного Софійського університету в Болгарії, що незадовго перед тим отримала державну незалежність. Там же, у Софії, 20 червня 1895 року визначний український вчений, політичний і громадський діяч М. Драгоманов і помер.

Постать Михайла Драгоманова в українській політичній думці другої половини XIX сторіччя є найбільш визначною. Саме він є, по суті, першим українським політологом, при тому, що його політичні твори написані у публіцистично-полемічній формі. Однак, незважаючи на це, вченому вдалось виробити досить послідовну і струнку політичну теорію.

"Думка Драгоманова синкретична. Вона поєднує демократичні, соціалістичні, патріотичні та космополітичні, слов’янофільські та західницькі елементи. Щоб охопити систему Драгоманова як органічну єдність, потрібно знайти центр тяжіння цього цілого. В його політичному мисленні такою центральною точкою і визначальним фактором є, без сумніву, ліберальна ідея" [151, с.301].

Ця ліберальна ідея базується на переконаності М. Драгоманова в тому, що основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої він вважає вищим критерієм суспільного розвитку. Індивід, його невід’ємні права та життєві людські інтереси є тим "наріжним каменем" який вчений кладе в основу своєї теоретичної побудови.

Аналізуючи розвиток людства, вчений приходить до висновку про те, що воля є явищем стародавнім, а насильство, соціальне і національне пригноблення, тиранія виникають лише на певному етапі існування суспільства. Політична історія, на його думку, є колообігом трьох основних форм державного правління — аристократії, монархії та демократії. З появою держави люди втрачають первинну свободу і, хоча, завжди прагнуть її повернути, навіть на певний час повертають, встановлюючи демократичні режими, однак, з конечною необхідністю, втрачають її.

М. Драгоманов вважає, що причиною постійної втрати народом свободи є хибність її відновлення шляхом зміни форми державного правління. Держава за своєю суттю є інститутом, що заперечує свободу індивіда, обмежує її і за логікою свого існування постійно прагне до обмеження прав і свобод особистості. Демократія закономірно вироджується в аристократію, аристократія — в монархію і тиранію. І всі спроби змінювати суспільне життя шляхом реформування "з верху", через зміни форми державного правління, не можуть вирішити головної проблеми — повернути людям втрачену свободу.

Саме тому, замість ідеї "народоправства" вчений, як остаточний ідеал організації суспільного буття, висуває ідею "безначальства". "От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі сходились для спільної праці й помочі у вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люде, і котра зовсім не подібна до нинішніх держав. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств" [86, c. 115].

У цілому соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський, звертаючи увагу на його принципово негативне ставлення до держави як такої. Однак позначити вченого як "анархіста" зовсім не значить розкрити сутність його політичної концепції. Як відзначає Я. Довбищенко "Соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації будучого суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінню, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моста та Кропоткин ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціялістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманів і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика")" [62, с. 35].

Нерозуміння ідеологами анархізму, особливо російського, історичної необхідності держави було, на думку М. Драгоманова, їхньою головною помилкою, що заводила цей рух у глухий кут. Сам вчений вважав, що їх "... основна помилка, нерозуміння того, що держава і державні уряди є формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені в теперішніх державах, хто хоче чогось нового ... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи встановити які державні закони..." [79, с. 390-391].

Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості. Говорячи про справжнього громадівця, він відзначає, що "В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядковується вище державне начальство, а більше наполягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни (виділення М. Драгоманова — О.С.), — щоб, скільки мога вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації), чи самої виборної ради (парляменту), перед силою особи, громади, і щоб дати їм більше способу до того, щоб зложити нові початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних" [86, с. 120].

Позиція М. Драгоманова щодо держави та її майбутнього, ролі, яку вона відіграє у своїй власній долі, в значній мірі визначається тим, що його погляди формувались не лише під впливом ідей ідеологів російського революційного руху Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських — Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Однак найбільшою мірою визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць (Римская исторія и Тацит) Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д. С. Мілля ледве став відомий в наукових колах" [313, с. 34]. Ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними прагненням M. Драгоманова і саме їх, у першу чергу, він намагався донести до своїх земляків.

У той же час варто зазначити, що М. Драгоманов був, як політичний діяч і теоретик, людиною досить прагматичною. Він завжди був готовий відкинути те, що було не лише помилковим, але й не могло принести очевидної і відчутної користі в реалізації задуманої справи. При цьому він досить послідовно дотримувався стратегічної мети, а компроміси вважав допустимими лише щодо тактики її реалізації. А. Круглашов підкреслює цю особливість і зазначає, що "... Драгоманова вигідно відрізняє те, що він намагався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів "на потім", у невідоме "колись". Прагнення до практичних, відчутних результатів, його прагматизм, котрий критично чи з повагою відзначають дослідники, і становить особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності, його виразну рису як теоретика і ідеолога" [135, с. 13].

Сам вчений пояснював свій політичний прагматизм посилаючись на результати власних досліджень людської історії та розвитку наукового знання: "Те, що ми бачили досі в життю людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту, і що не один гурт не може завше вживати безперемінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попихає громаду до таких способів, котрі перед тим і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а цілі, та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе" [86, с. 127].

Позитивістська філософія, що мала великий вплив на політичні погляди М. Драгоманова, значною мірою зумовлювала і систему пріоритетів його політичної діяльності. На думку М. Шаповала вчений своїм першочерговим завданням ставив створення такої програми дій, виконання якої забезпечило б реалізацію ідеалу організації суспільного буття — безначальства. "Перш за все, за Драгомановим, у громадському процесі, як і в природньому, є свої закономірности для змін, ігнорувати ці закономірности не може той, хто хоче йти певно і твердо до мети. Для змін треба мати плян, виготовлений на засадах чистої (досвідної) науки" [313, с. 48].

Розробку цього плану М. Драгоманов вважав своїм призначенням, своєю особистою історичною місією. Це в значній мірі зумовило не лише його погляди та практичну діяльність, але й ставлення до сучасників та їх ідей і програм. Розуміння цього факту дозволяє пояснити багато фактів з життя мислителя. На цю особливість одного з провідних мотивів дій вченого звертає увагу А. Круглашов: "Практична діяльність Драгоманова невіддільна від його намагань дати співвітчизникам, сучасникам таку програму політичної праці, котра враховувала би досвід минулого, відповідала потребам сучасності та брала до уваги можливості майбутнього. Це була більш ніж амбіція, це було глибоке переконання у своєму покликанні знайти відповіді на важливі запити суспільства, нації цивілізації. Таке "інтелектуальне місіонерство", що відчутно позначилось на самооцінках Драгоманова, на його вимогах до своєї праці в останні роки життя не могло не впливати на якість і зміст драгоманівських політичних поглядів (виділення А. Круглашова — О.С.)" [135, с. 8].

Свою історичну місію М. Драгоманов не обмежував ні Україною, ні Російською імперією. Його думка охоплювала історичний процес всієї Європи і світу в цілому. Україна ж, в силу особливостей своєї історії, була лише однією з найбільш зручних територій для реалізації того, що він вважав метою світової історії — звільнення людини і людства.

У роботі "Переднє слово до "Громади"", що була своєрідною програмою діяльності так званого "женевського гуртка" зазначалось щодо співвідношення українських національних задач та загальнолюдських: "Ми ж думаємо, що усяка громадська праця на Україні повинна мати українську одежу, — українство. Звісно, те "українство" не може бути в цілях праці. Цілі праці людської однакові, як однакова здумана наука. Але прикладна (виділення М. Драгоманова — О.С.) наука не однакова скрізь. Так і з громадською працею: в кожній країні, в кожній людській породі, далі, навіть, в кожній громаді і коло кожної особи, — мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі; кожна країна і купа людська може показати більш ясно, ніж другі, потребу і спосіб тієї чи іншої з тих праць, з того чи іншого способу праці, потрібної для всіх людей" [86, с. 122].

Стратегічна мета розвитку людства — забезпечення якнайкращих умов для вільної самореалізації особистості, та шляхи її здійснення випливають з тези про те, що всі люди від природи прагнуть не лише до задоволення своїх особистих потреб та інтересів, а й до спілкування та об’єднання, де ці інтереси лише і можуть бути реалізованими. Основними формами таких об’єднань, де не порушують суверенітету особистості, є громада і товариство. Вони протистоять державі, як добровільні форми об’єднання насильницьким.

Громада, на думку М. Драгоманова, це не просто добровільне об’єднання людей, вона мусить бути об’єднанням вільних людей. Головною відмінністю громади від держави є те, що вона добровільно об’єднує вільних індивідів, а взаємовідносини між ними регулюються переважно засобами морального впливу. Громада не може нав’язати свою волю будь-кому з своїх членів силою, оскільки він має право в будь-який момент залишити її. Лише переконання, апеляція до розуму і совісті є допустимими засобами нав’язування волі колективу одиниці. Громадський устрій, на думку вченого, є найоптимальнішою формою поєднання особистих та групових інтересів, свободи індивіда та спільного обов’язку.

Драгоманівська думка йде від індивіда до об’єднання індивідів і далі, до створення національних та світової спілок добровільних об’єднань індивідів — громад. "Анархічні ідеали привели Драгоманова до федералізму. Це найвідоміша частина його політичної філософії. Кожен, хто взагалі чув про Драгоманова, знає, що він був федералістом. Вважають, що його метою була федералізація Росії, але насправді цей федералізм був універсальним принципом. Для політичного мислителя, який за свою вихідну точку бере незалежність особи і відкидає будь-яку форму авторитаризму, федерація — прихильність рівноправних осіб до груп та громад і співпраця останніх у більших спілках — єдиний шлях подолати автономізацію суспільства" [151, с, 302].

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, і, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв’язку суб’єктів політичної дії — індивідів, їх об’єднань, держави, міждержавних союзів і т.п. — сутність якого полягає в їх рівноправності. Лише рівноправні суб’єкти політичної взаємодії можуть так узгоджувати свої інтереси, щоб не порушувати прав і свобод один одного та уникати насильства.

"Федералізм мав для Драгоманова особливе значення, — більш глибоке, чим уявлення про майбутній, — близький чи далекий, — устрій Росії. Федералізм соціально-революційних російських організацій не перешкоджав їм бути найбільшими централістами в практично-організаційний діяльності, прихильниками диктатури партії або гуртка. У Драгоманова федералізм був системою не лише соціальною, але і політичною, і культурною, — навіть моральною... Федералізмом Драгоманова пронизано було його ставлення до партій, до людей, до способів і прийомів переконання супротивника. Цей федералізм був заснований на індивідуалізмі, на визнанні в кінцевому рахунку автономної особистості, права якої так само невід’ємні, як і право окремої громади. З цього федералізму випливала з необхідністю боротьба за політичну свободу" [99, с. 94].

Ідея федералізму не була чимось новим в українській політичній думці того часу. Її витоки можна шукати вже в проектах утворення та реформування Козацької держави, в теоретичних побудовах учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Особливу увагу їй приділяв М. Костомаров, вважаючи федеральну організацію держави історичною традицію українців. М. Драгоманов пізніше не раз публічно заявляв себе спадкоємцем ідей Кирило-Мефодіївського товариства 40-х рр., а одного з його головних ідеологів у "Листах на Наддніпрянську Україну" — М. І. Костомарова — називав своїм ідейним учителем щодо федералізму.

"Федералістичні погляди Драгоманова почали формуватись з 60-70-х рр. XIX ст. В 70-80-х рр. вони були викладені ним у ряді публіцистичних праць і склали певну систему його світогляду. У Драгоманова федералізм має два суспільно-історичні аспекти: федерація вільних громад (т. зв. громадівський соціалізм) і федерація автономних земств і країв як засіб буржуазно-демократичних перетворень" [108, с. 35].

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова не є сталою, "завмерлою" ідеєю. Будучи прагматиком від політики він постійно прагне наповнювати її тим змістом, який в конкретний історичних умовах зможе забезпечити найбільш оптимальний шлях до реалізації головної мети — свободи особистості. Ліберально-демократична основа федералістичної концепції мислителя завжди лишилася незмінною. Змінювалась лише форма федералізму, якій він віддавав перевагу в той чи інший період своєї діяльності. У другій половині 70-х рр. XIX ст. він висунув програму безначальної спілки громад як кінцеву мету суспільних перетворень, що мали привести до побудови соціалістичного суспільства. Після спаду піднесення (розгром революційного народництва) і втратою надії на більш радикальні перетворення в Росії, вчений запропонував більш обмежену, і більш реальну, як йому здавалось, федералістичну програму, як найближчу мету — місцеву і крайову автономію при буржуазно-демократичних перетвореннях.

Однак у всіх випадках основу майбутньої федерації мали складати громади, спілки вільних людей, що добровільно вступали в певні політичні зносини для реалізації спільних інтересів. Спілки громад в подальшому об’єднувались в спілки спілок, а останні — у світову спілку, що була б покликана вирішувати питання глобального характеру. Такий шлях побудови всієї світової системи міжлюдських відносин — з низу до верху — був, на думку М. Драгоманова, єдино вірним і знімав небезпеку перетворення федерації на державу як засіб насильницького нав’язування волі одних іншим. І не лише меншості більшості, але й навпаки.

Права і інтереси особистості для вченого завжди залишались вищою цінністю. Саме тому він неодноразово виступав проти ідеї "волі народу" якій мали бути підкорені особисті інтереси і воля окремих індивідів, та проти демократії, як системи в якій меншість повинна підкорятись більшості навіть в супереч своїм природним людським правам і інтересам.

Громадівство і федералізм, що базувалися на добровільності об’єднання та встановлюваних зв’язків між людьми в поєднанні з правом вільного виходу індивіда зі спілок, повинні були стати механізмами гарантування свободи особистості.

При цьому анархістська риторика, на думку ряду вчених, використовувалась М. Драгомановим не з метою ліквідації держави як такої, а для її можливо більшого ослаблення на користь прав і свобод особистості. Так А. Круглашов вважає, що "У своїх програмних творах редактор і видавець "Громади" схилявся до федеративної, але держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності. І лише у своїх тлумаченнях засад майбутнього громадянського суспільства він справді охоче користувався анархістськими метафорами. Таким чином, анархістські концепції відчутно вплинули на критику Драгомановим недоліків державного устрою як у минулому, так і в його час. І, водночас, ці впливи залишили помітний слід там і тоді, де і коли Драгоманов намагався оцінити майбутню організацію суспільства саме як громадянського суспільства" [135, с. 417].

Перетворення царської Росії, Європи і всього світу на основі федералістичної ідеї, на думку М. Драгоманова, є тим засобом, який дозволить реалізувати головну мету всього суспільного розвитку. Адже людство в своєму розвитку все більше перетворюється з обособлених національних організмів на єдине ціле, в існуванні якого тільки й можна зрозуміти напрямок прогресу та його зміст. Для вченого спрямованість історичного процесу не викликає сумніву, головне — зрозуміти його напрямок і зосередити всі зусилля людства на реалізації головної мети його існування.

У роботі "Рай і поступ" М. Драгоманов зазначав, що "...коли дивитись на долю окремих народів, то можна часто не тільки не бачити поступу, але бачити навіть погіршення тієї долі, бо з часом траплялося, що цілі народи попадали в неволю до чужинців або й зовсім гинули. Але коли оглянути долю всіх народів на землі, принаймі з того часу з якого можна мати писемні спомини про ту долю, то безумовно завважаємо, що тим часом як в одного народу поступ часом інколи спинявся або й зовсім переривавсь, то він в другого народу все таки ішов далі, або що поступ з одного боку спинявся серед якогось народу, то з другого боку серед другого народу було якраз навпаки, аж поки згодом один народ — не навчався в другого тому в чому він остався позаду. Оглядаючи долю всіх народів, ми бачимо, що взагалі народи помалу зближаються між собою, виробляють з себе ніби одну громаду, передають один одному свої вигади й думки так, що з окремих народів виробляється дійсне людство, в котрому поступ не може перестати навіть в найгірші часи" [77, с. 65-66].

Українці, вважає вчений, також відіграють певну роль в загальнолюдському прогресі. Хоча у своїй історії Україна й знала періоди злетів і падінь, втратила державність, однак в умовах тогочасного світу вона має і ряд суттєвих переваг. Державність, на думку М. Драгоманова, для кожного народу дає суттєві переваги, головна з яких — можливість самостійно вирішувати власні проблеми. Однак сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Головною особливістю сучасного йому етапу світової історії вчений вважає те, що "Тепер вже люде переросли державні спілки й прямують волею й неволею до якихось інчих. Тепер вже показалось, що і в тих породах людських, котрі мають свої держави й великі, багаті, й вільні (напр. як Франція, Англія), або й великі спілки вільних держав (як П. Американська Спілка) більша частина людей бідує мало чим менше, ніж бідують мужики українські" [86, с. 111-112].

Українці давно вже втратили державність, а разом з нею і експлуататорські класи, що робить їх надзвичайно сприятливими для ідей федералізму та громадівського соціалізму. "Ми думаємо, що наша Україна, котра немає ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне від природи мужицтво, — залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні, варто працювати громадівцям, а найбільш тим, котрі зросли в Україні" [86, с. 121].

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однім з головних завдань свого життя. Безелітність нації імпонувала вченому тим, що в наслідок такого становища вона була більш сприйнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування її прав і свобод. Однак він прекрасно розумів, що без провідної верстви, освічених провідників маси самі по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть.

Саме тому він висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім’я майбутнього народу: "Письменний Українець, по більшій части працює на кого вгодно, тілько не для своєї України й її мужицтва. А з другого боку, здавна звикли усякі чужі люде хазяйнувати на Україні не знаючи її, не звертаючи уваги на те, як треба обертатись з Українцями, не кажучи вже про тих, котрі тілько й думають, як би поживитись з України, нічого доброго для неї не роблючи. От через те ці люде між письменними Українцями, котрі не хотять, щоб все де далі більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, — мусять заректися не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському — єсть видаток з української мужицької скарбівні, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки" [86, с. 125].

І. Франко, говорячи про вплив драгоманівської пропаганди на українську освічену молодь, її дійсний зміст і мету, писав: "Це не більше не менше, як пропаганда саме ідеї національної окремішності України, необхідності, щоб українська інтелігенція служила українському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом, наукою. Цією однією ідеєю проникнуті всі його праці, видані в Києві, Львові, Відні, Женеві, Флоренції, Парижі, Петербурзі, Москві" [283, с. 446].

Особливості історичного існування української нації привели М. Драгоманова до думки про те, що в ній не виробилась в достатній мірі національна гордість народу, пов’язана з ідеєю власного державно-політичного самостійного існування. Більше тог, для українців є характерним доволі негативне ставлення до держави, особливо своєї і роль в цьому української інтелігенції є далеко не останньою: "В Україні якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське, через те, що як недавно було тут щось подібне до власного царства та панства, то нікому було привчити українців пишатись своєю славою. Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені українці свою старовину, у 30-40 роки цього століття, горстка людей прокричала про славу козацької України, але зараз же знайшла в ній плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскорше з вчених праць українців..." [87, с. 561-562].

Один з чільних діячів Української народної республіки С. Петлюра, аналізуючи працю М. Драгоманова "Чудацькі думки про українську національну справу" відзначав, що вчений звертав увагу на те, що для українців є характерним поєднання державного нігілізму із гіпертрофованим почуттям національної гордості, що заважало формування та здійсненню реальної політики соціального та національного звільнення. "Провідна думка книжки - боротьба проти національної виключности, що її культивувало українське суспільство, і з’ясування питання про культурні запозичення з російської літератури з метою успішного політичного і культурного розвитку українців" [217, с. 316]. І далі: "... визнаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частину провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність, недостатню рухливість, брак активної ініціативи і широких громадсько-наукових інтересів" [217, с. 318].Для М. Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, було неприйнятним способом відродження України. Піднімаючи питання формування національної самоідентифікації в статті "Неправда — не просвіта", він писав: "Москалі такі ж люди, як і другі, як і ми (виділення М. Драгоманова — О.С.). Всі народи — москалі, поляки чи русини - мають і своє зле, і своє добре в натурі, і зле більше виходить від малої освіти, ніж з натури народів, і через те, нам усім — і русинам, і москалям, і полякам, замість того, щоби ворогувати, треба освічатись і добувати і укупі волі, то тоді й усякі причини до незгоди щезнуть. Навчати іншому наш народ — значить навчати його не по правді або й просто наражатись на сміх, бо таки ж наші люди й самі можуть і пізнавати москалів, і діставати до рук московські книжки, чи подобається це кому, чи ні" [85, с. 397].Ворогами українців, вважав вчений, є не росіяни, не поляки, чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять всіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності. Поряд зі спробами пропаганди української виключності не сприймав М. Драгоманов і ідею "єдиного русского народа". Українці є нацією поневоленою, а перебування України в складі Російської імперії зовсім не є періодом прилучення до набутків світового прогресу, а влучно ним охарактеризовано як "пропащий час". Сама ж ідея офіційної доктрини етнічної єдності українців і росіян є, на думку вченого, лише одним з засобів закабалення України. "Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли "безмозглих, упрямих хохлів" ніж своїх "руських"" [87, с. 563].Закликаючи до єднання пригноблених всіх націй до спільної боротьби за соціальне і національне визволення народів та індивідів, за панування ідеалів загальнолюдських, а не вузько національних, М. Драгоманов, одночасно, звертав увагу на те, що далеко не всі, хто проголошує прихильність до революційної риторики та інтернаціоналістичних гасел є справжнім прихильником ідеї емансипації особистості. Ю. Охрімович звертає увагу на те, що "Критикуючи російську реакцію, Драгоманов весь час доводив, що дужим спільником цієї реакції являється сама великоруська демократія в наслідок своєї буйдужости в національних справах, свого централізму та шовінізму, захованих під космополітичними фразами" [208, с. 92].

1-2

Категорія: Суспільство | Додав: admin (01.06.2009) | Автор: Олександр САЛТОВСЬКИЙ

Переглядів: 8066 | Рейтинг: 4.7/3 |

Всього коментарів: 0

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]