Я цілком згодний із твердженням: "Кращий уряд той, що править якнайменше," - і хотів би, щоб воно здійснювалося швидше і більш систематично. Здійснене, воно зводиться зрештою - і за це я теж стою - до гасла: "Кращий уряд той, що не править зовсім", а коли люди будуть до цього готові, то саме такі уряди в них і будуть. Уряд є у кращому випадку всього лише засобом, але більшість урядів звичайно - а іноді й усі вони - є засобами недієвими. Заперечення, що наводилися проти постійної армії, а вони можуть бути числені і вагомі, і повинні б перемогти - можуть бути висунуті також проти уряду. Постійна армія - це всього лише рука постійного уряду. Сам уряд, що є формою, в якій народу завгодно здійснювати власну волю, також може бути звернений у зло, перш, ніж народ зробить через нього те, що хоче...

Якщо говорити конкретно і як громадянин, а не як ті, хто заперечує всякий уряд, я вимагаю не негайного скасування уряду, але його негайного поліпшення. Нехай кожний оголосить, який уряд він готовий поважати, і це вже буде кроком до такого уряду.

Коли народ, одержавши у свої руки владу, передає її більшості і довгий час дозволяє їй правити, це відбувається не тому, що вона править найбільш справедливо, і не тому, що це уявляється всього справедливіше по відношенню до меншості, але по тій простій причині, що воно фізично сильніше. Але уряд, де править більшість, не може бути заснований на справедливості навіть в тому обмеженому змісті, в якому її розуміють люди. Невже неможливий такий уряд, де про правду і неправду судило б не більшість, а совість? Де більшість вирішувала б лише ті питання, до яких може бути застосована мірка доцільності? Невже громадянин повинен, хоча б на мить, у найменшій мірі, передавати свою совість до рук законодавця? До чого тоді кожній людині совість? Я вважаю, що ми повинні бути спершу людьми, а потім вже підданими уряду. Бажано виховувати повагу не стільки до закону, скільки до справедливості. Єдиний обов'язок, який я маю право на себе брати - це обов'язок завжди вчиняти так, як мені здається правильним... Закон ніколи не робив людей хоч трішки справедливішими; а з поваги до нього навіть порядні люди щодня стають знаряддями несправедливості...

Саме так служить державі більшість - не стільки люди як люди, скільки як машини, своїми тілами. Вони складають постійну армію, міліцію, тюремників, служать понятими шерифу і т.п. У більшості випадків їм зовсім не доводиться при цьому застосовувати розум чи моральні почуття: вони принижені до рівня дерева, землі і каменів; можливо, вдасться змайструвати дерев'яних людей, що будуть не менш придатні. Такі викликають не більше поваги, ніж солом'яні опудала чи глиняні ідоли. Вони коштують не більше, ніж коні чи собаки. Однак навіть вони вважаються звичайно за гарних громадян. Інші, як, наприклад, більшість законодавців, політичних діячів, юристів, священиків і чиновників, служать державі переважно розумом; і тому що вони рідко бувають здатні бачити моральні розбіжності, то самі того не усвідомлюючи, можуть служити як дияволу, так і богу. Невеличка купа - герої, патріоти, мученики, реформатори у високому розумінні і справжні люди - служать державі також і своєю совістю, а тому найчастіше роблять їй опір, і вона звичайно вважає їх за своїх ворогів...

Будь яке голосування подібне грі, на кшалт шашок чи триктраку, з деяким моральним відтінком, грі з правдою і неправдою, з моральними проблемами, і природньо, що робляться ставки. Репутація граючих на кін не ставиться. Я, може бути, і голосую, як вважаю справедливим, але не зацікавлений кровно в тому, щоб справедливість перемогла. Я готовий надати це рішення більшості. Тому справа не йде далі розумінь доцільності. Навіть голосувати за справедливість ще не значить діяти за неї. Ви всього лише тихо виражаєте ваше бажання, щоб вона перемогла. Мудрий не залишає справедливість на волю випадку і не хоче, щоб вона перемогла силою більшості. У діях людських мас сили не багато. Коли більшість проголосує нарешті за скасування рабства, то тому, що воно байдуже до рабства, чи тому, що залишиться дуже мало рабства, що підлягає скасуванню. Тоді єдиним рабом буде воно саме. Наблизити знищення рабства може тільки той голосуючий, котрий затверджує цим власну волю. Людина не зобов'язана неодмінно присвятити себе викорінюванню навіть найбільшого зла; він має право і на інші турботи; але обов"язок велить йому хоча б цуратися зла і якщо не думати про нього, то не робити підтримки. Якщо я віддаюся іншим заняттям і міркуванням, перед тим мені треба хоча б переконатися, чи не віддаюся я їм, сидячи на чиїсь спині. Спершу я повинен злізти з неї, щоб і той, інший, міг віддатися спогляданню. Бачите, яка непослідовність. Я чув, як дехто з моїх земляків говорить: "Нехай спробують послати мене придушувати повстання рабів чи у Мексику - так я і піду!" - і, однак, кожен з цих людей прямо, своєю підтримкою уряду, чи, принаймні побічно, своїми грошима, забезпечує замість себе заступника. Хвалять солдата за відмовлення брати участь у несправедливій війні, а самі не відмовляються підтримувати несправедливий уряд, що цю війну веде; хвалять того, хто кидає виклик їх поведінці й авторитету, начебто штат настільки кається в гріхах, що найняв когось бичувати себе, але не настільки, щоб хоч на мить перестати грішити. От так, під видом Порядку і цивільної покори, всім нам доводиться надавати підтримку власній підлості. Спершу грішник червоніє, потім стає байдужий до свого гріха, а аморальність стає як би безвідносною до моральності і не марною для того життя, яке ми створили...

Як може людина мати певну думку і на цьому заспокоїтися? Чи можна заспокоїтися, якщо ваша думка полягає в тому, що вас скривдили? Якщо сусід обдурив вас на долар, ви не задовольняєтеся свідомістю того, що Вас обмануто, чи заявою про це, чи навіть петиціями про повернення належної вам суми; ви відразу ж починаєте практичні кроки, щоб одержати її сповна і не бути обманутим надалі. Вчинок, продиктований принципом, усвідомлення справедливості та її здійснення змінюють речі і відносини; він революційний по своїй суті і цілком не суміщається ні з чим, що було до того. Він не тільки розколює держави і церкви, він розділяє родини; більш того: вносить розкол в окрему душу, відмежовуючи в ній диявольське від божественного.

Несправедливі закони існують; чи будемо ми покірно їм коритися, чи спробуємо їх змінити, продовжуючи поки що коритися їм, або порушимо їх відразу? При такому уряді, як наш, люди найчастіше вважають, що варто чекати, поки не вдасться переконати більшість змінити закони. Вони думають, що опір був би великим злом. Але якщо це дійсно більше з двох зол, то винуватий в цьому сам уряд. Саме він робить його великим злом. Чому йому незручно йти назустріч реформам? Чому не цінує розумну меншість? Навіщо пручається і кричить раніш, ніж його вдарили?

Чому не виховує у своїх громадян пильність до своїх недоліків і більш правильні вчинки, чим ті, на які він їх штовхає? Навіщо він завжди розпинає Христа, відлучає Коперника і Лютера і оголошує заколотниками Вашингтона і Франкліна?

Вочевидь, обмірковане і підкріплене дією невизнання його влади є єдиною провиною, який уряд не зумів передбачити; інакше чому за нього не визначено певну і розмірну кару? Якщо людина, що не має власності, і хоч один раз відмовиться заробити для уряду дев'ять шилінгів, його посадять у в'язницю на термін, не обмежений ніяким відомим мені законом і обумовлений тільки розсудом осіб, що його туди посадили; а якщо він вкраде у держави дев'яносто разів по дев'ять шилінгів, його незабаром випускають на волю.

Якщо несправедливість складає неминучу частину тертя урядової машини, то нехай собі крутиться, нехай; можливо тертя помалу зменшиться, і зноситься машина. Якщо несправедливість залежить від якоїсь однієї пружини, чи шківа, чи троса, чи важеля, можливо, необхідно задуматися, чи не буде виправлення зла ще більшим злом; але якщо вона така, що жадає від вас вершити несправедливість у відношенні іншого, тоді я скажу: такий закон треба порушити. Нехай твоє життя стане гальмуючою силою і зупинить машину. Я, в усякому разі, повинен подбати, щоб не піддатися злу, яке я засуджую.

Що стосується засобів виправлення зла, пропонованих державою, то мені такі засоби невідомі. Занадто багато часу вони вимагають, на це піде все життя. А у мене є інші справи. Я з'явився в цей світ не стільки для того, щоб зробити його місцем, зручним для житла, скільки для того, щоб у ньому жити, гарний він чи поганий. Людині дано зробити не все, а лише щось; і саме тому, що вона не може зробити всього, не треба, щоб це щось він робив неправильно. Не моя справа слати петиції губернатору чи законодавчим установам, як і не їхня справа - слати петиції мені; і якщо на мою петицію вони не звернуть уваги, що мені робити тоді? У цьому випадку держава не передбачає ніякого виходу; саме її конституція і є злом. Можливо це звучить різко, вперто і непримиримо, але саме так я уявляю найбільшу дбайливість і повагу до тієї людської сутності, що цього заслуговує чи може зрозуміти. Саме такі всі зміни на краще, як, наприклад, народження і смерть, від яких тіло здригається у конвульсіях...

З американським урядом, чи його представником - урядом штату, я зустрічаюся безпосередньо і віч-на-віч раз на рік - не частіше - в образі податківця; така єдина обов'язкова зустріч з ним для людини в моєму положенні; і воно при цій зустрічі виразно говорить: "Визнай мене!" І найпростіший діючий, а при теперішньому стані речей найнеобхідніший спосіб говорити з ним, висловити йому, як ви ним незадоволені і як його не любите, це - відмовити йому. Мій чемний сусід, збирач податків - от із ким мені доводиться мати справу, тому що, по суті, мої претензії звернені до людей, а не до пергаменту, а він добровільно став агентом уряду. Хіба зможе він довідатися, що він собою представляє і як урядовий чиновник і як людина, поки йому не доведеться подумати, як поставитися до мене, свого сусіда, якого він поважає - як до сусіда і порядної людини чи як до божевільного порушника спокою - і спробувати перебороти цю перешкоду для добросусідських відносин, не дозволяючи собі при цьому необдуманих і брутальних слів і думок. Зате я добре знаю, що якби тисяча, чи сто, чи десять чоловік, яких я міг би перелічити - всього десять чесних людей - чи навіть одна чесна людина в нашому штаті Массачусетс відмовилась володіти рабами, вийшла би з цього співтовариства і була би за це посаджена у в'язницю, це означало б знищення рабства в Америці. Не важливо, якщо початок скромний; що один раз зроблено добре, те зроблено навічно. Але ми воліємо говорити й у цьому вбачаємо свою місію. На службі Реформи перебувають дюжини газет, але жодної людини. Якби мій шановний сусід, представник штату, що присвятив своє життя питанню про права людини у верховному суді, замість того щоб вважати головною погрозою в'язниці в Кароліні, мав на увазі Массачусетс, що намагається звалити гріх рабовласництва на інший штат - хоча дотепер приводом для сварки між ними може бути тільки недолік гостинності - законодавча влада не стала би майбутньою зимою знімати це питання з повістки. При уряді, що несправедливо арештовує, саме придатне місце для справедливої людини - у в'язниці... Якщо хто-небудь думає, що тут він втратить свій вплив, і його голос не дійде до вух штату, і він в цих стінах не може являти собою супротивника, виходить, він не знає, наскільки істина сильніша омани, і наскільки красномовніше й вдаліше може боротися з несправедливістю той, хто хоч частину її випробував на собі. Подавати голос треба не у вигляді паперового бюлетеня, а всього свого впливу. Меншість безсила, коли підкоряється більшості; тоді вона навіть і не меншість; але вона всесильна, коли противиться всіма силами. Якщо штату надасться вибір - тримати всіх справедливих людей у в'язниці чи відмовитися від війни і рабовласництва, він не завагається. Якби цього року тисяча чоловік відмовилися платити податки, не було б ні насильства, ні кровопролиття, які викликає сплата податку, що дозволить штату робити насильства і проливати невинну кров. Це була б саме мирна революція, якщо така можлива. Коли збирач податків чи інший чиновник запитує мене, як уже зробив один з них: "Але що я можу зробити?" - я відповідаю: "Якщо дійсно хочете щось зробити, подайте у відставку". Якщо підданий відмовляється коритися, а чиновник відмовляється від посади, революція здійснилася. Але припустимо навіть, що проллється кров. А хіба з пораненої совісті не ллється кров? З цієї рани випливає вся мужність і безсмертя людини, втрачаючи цю кров, він вмирає навіки. От ця кров і ллється зараз...

Я вже шість років не плачу виборчий податок. Один раз за це мене було направлено до в'язниці на одну ніч; розглядаючи міцні кам'яні стіни товщиною в два-три фути, окуту залізом двері товщиною у фут, я був вражений дурістю цієї установи, що поводилась зі мною так, немов я усього лише кров, плоть і кісти, які можна тримати під замком. Я подивувався, що вибрали саме цей спосіб мене використовувати і не додумалися, що я можу згодитись на що-небудь інше. Я зрозумів, що якщо мене відокремлює від моїх співгромадян кам'яна стіна, то їм потрібно пробитися чи перелізти через ще більш високу стіну, щоб досягти тієї волі, якою володію я. Ні на мить я не відчув себе позбавленим волі, а стіни були просто даремною витратою каменю і вапни. Я відчув себе так, начебто один лише я сплатив податок. Вони явно не знали, як зі мною поводитись, і поводилися як дурно виховані люди. Як погрози, так і домовленості були помилкою; тому що вони думали, що моїм головним бажанням було вирватися на іншу сторону цієї кам'яної стіни. Я мимоволі посміхався, дивлячись, як старанно вони замикали двері за моїми думками, що виходили безперешкодно, але ж тільки вони і становили небезпеку. Неспроможні добратися до мене самого, вони вирішили покарати моє тіло; зовсім як хлопчиська, котрим не вдається розправитися з ким-небудь, на кого вони злі - вони зганяють зло на його собаці. Я зрозумів, що держава недбала, що вона трясеться, як самотня жінка за свої срібні ложки, і не відрізняє друзів від ворогів; я втратив до неї останні залишки поваги і відчув жаль.

Отже, держава ніколи умисно не загрожує розуму чи моральним почуттям людини, а тільки його тілу чи п'яти почуттям. Вона озброєна не переважаючою мудрістю чи чесністю, а тільки фізичною міццю. А я не для того народився, щоб терпіти насильство. Я хочу дихати по-своєму. Подивимося ж, хто сильніше. Якою силою наділена юрба? Примусити мене можуть тільки ті, хто підкоряється вищому, ніж я, закону. А вони примушують мене стати подібними до них. Я не чув, щоб більшості вдавалося примусити людину жити саме так, а не інакше. Яким було б це життя? Коли мені зустрічається уряд, що говорить мені: "гаманець чи життя?", до чого мені поспішати віддавати гаманець? Можливо, він знаходиться у злиднях і не знає, що робити; але я тут ні до чого. Нехай виплутується сам, як роблю я. Плакати над цим не варто...

Дорожній податок я ніколи не відмовляюся платити, тому що також хочу бути гарним сусідом, як поганим підданим; а що стосується податку на користь школи, то саме зараз я і вношу свою частку у виховання співгромадян. Я відмовляюся платити не через той, чи інший пункт у податковій відомості. Я просто відмовляюся коритися вимогам держави і не хочу мати з нею нічого спільного. У мене немає бажання прослідковувати шлях мого долара, якби навіть це було можливо, поки на нього не куплять людину чи рушницю, щоб убити іншу людину - долар не винен, - але мені важливо простежити наслідки моєї покори. Взагалі, я по-своєму оголосив державі тиху війну, хоча, як прийнято в подібних випадках, маю намір витягати з цього можливу користь і вигоду...

Така моя нинішня позиція. Але в подібних випадках людина повинна бути напоготові, щоб на його вчинок не впливала упертість чи надмірне озирання на думку оточуючих. Нехай вона виконує тільки свій обов'язок перед самим собою і перед часом.

Іноді я думаю: та ці ж люди мають добрі наміри, вони просто не знають; вони чинили б краще, якби знали, як треба; навіщо засмучувати своїх ближніх, змушуючи їх чинити з тобою так, як їм не хотілося б? Але потім я думаю: це не причина, щоб і мені робити так, як вони, чи заподіювати іншим набагато більші страждання. І ще я іноді кажу собі: якщо багатомільйонна маса людей без злості, без якого-небудь особистого почуття жадає від тебе усього кілька шилінгів і не може, так вже вона влаштована, відмовитися від цієї вимоги чи змінити її, а ти не можеш апелювати до інших мільйонів, до чого кидати виклик нескоримій стихійній силі? Адже не пручаєшся ти з такою ж упертістю холоду і голоду, вітрам і хвилям; і спокійно скоряєшся безлічі інших неминучостей. І голову у вогонь ти теж не сунеш. Але саме тому, що ця сила не уявляється мені цілком стихійною, а від части людською, і що з цими мільйонами я зв'язаний як з мільйонами людей, а не байдужих предметів, саме тому я бачу можливість апелювати, по-перше, до їх творця, а по-друге, до них самих. А коли я свідомо суну голову у вогонь, то не можу апелювати ні до вогню, ні до творця вогню і повинний звинувачувати тільки себе. Якби я міг переконати себе, що я в праві задовольнятися людьми якими вони є і ставитися до них відповідно, а не відповідно до моїх понять про те, які повинні бути і вони і я, тоді, як добрий мусульманин і фаталіст, я постарався б задовольнитися існуючим положенням речей і говорив би, що така божа воля. Але між опором людям і чисто стихійній силі природи насамперед та різниця, що першим я можу пручатися з деяким успіхом, але не сподіваюся уподібнитися Орфею і змінити природу скель, дерев і звірів.

Я не хочу ворогувати ні з людьми, ні з народами. Не хочу займатися казуїстикою, проводити тонкі розходження чи виставляти себе краще інших. Скоріше, я шукаю підставу, щоб підкоритися законам країни. Я навіть занадто схильний їм підкорятися. Цю схильність я сам у собі помічаю і щороку з появою збирача податків буваю готовий переглянути дії і точку зору урядів країни і штату, а також суспільні настрої, щоб знайти привід коритися.

Я думаю, що держава швидко позбавить мене від такої роботи, і тоді я буду не кращим патріотом, ніж мої співвітчизники. Якщо розглядати її з незмінної точки зору, конституція при всіх її недоліках дуже гарна; закони і суди - дуже поважні; навіть уряди Америки і штату багато в чому заслуговують на захоплення, дуже багатьма так і описані, і ми повинні бути за них вдячні; але з точки зору хоч небагато більш високої вони саме такі, якими їх описав я, а ще з більш високої і з вищої хто скаже, які вони і чи варті взагалі того, щоб дивитися на них чи думати про них?

Втім, до уряду мені мало справи, і я маю намір думати про нього якнайменше. Навіть у цьому світі я не часто буваю підданим уряду. Якщо людина вільна у своїх думках, прихильностях і уяві, і те, чого немає, ніколи надовго не з'являється йому як те, що є, йому не страшні нерозумні правителі і реформатори.

Я знаю, що більшість людей думає інакше, ніж я; але з тими, хто присвятив себе вивченню цих чи подібних питань, я згоден не більше. Державні діячі і законодавці, що знаходяться цілком всередині будинку, ніколи не бачать його ясно. Вони мають намір зрушити суспільство з місця, а самі не мають опори поза ним. Вони, можливо, мають певний досвід і проникливість, і, напевно, винайшли дотепні і навіть корисні системи, за що ми їм щиро вдячні; але вся їхня дотепність і корисність обмежені відомими, аж ніяк не широкими рамками...

Влада уряду, навіть такого, котрому я готовий коритися - тому що охоче підкорюся тим, хто знає більше і вчиняє краще мене, а багато в чому навіть тим, хто не кращий за мене, - щоб бути цілком справедливою, вона повинна одержати санкцію і згоду керованих. Уряд має лише ті права на мене, які я за ним визнаю. Прогрес від абсолютної монархії до обмеженої, а від неї - до демократії наближає нас до справжньої поваги до особистості. Навіть китайський філософ розумів, що особистість основа імперії. І хіба демократія в тому вигляді, в якому відома нам, є останнім можливим досягненням? Хіба не можна зробити ще крок до визнання й упорядкування прав людини? Справді вільна й освічена держава неможлива, поки вона не визнає за особистістю більш високу і незалежну силу, джерело всієї її власної влади й авторитету, і не стане обходитися з нею відповідно. Мені подобається уявляти таку державу, що зможе нарешті дозволити собі бути справедливою до всіх людей і поважати особистість як ближнього свого; і яка навіть не стане тривожитися, якщо кілька людей цураються її і тримаються осторонь, аби виконували свій обов'язок у відношенні до ближніх. Держава, що приносить такі плоди і дозволяє їм падати з дерева, коли дозріють, підготувала би ґрунт для Держави ще більш досконалої, котру я теж уявляю, але ще ніде не бачив.