МАЛЮНОК АНАТОЛIЯ КАЗАНСЬКОГО /
З АРХIВУ «Дня»

Люди все менше довіряють політикам. Усім політикам, незалежно від їхнього кольору й особистих якостей. Недовіра до політиків та інших вищих чиновників розповсюджується на всі гілки й органи влади. Рівень довіри до Президента¹ через рік після інавгурації складає менше половини від частини тих, хто проголосував за нього на виборах. Уряд і парламент втрачає підтримку виборців ще швидше. Про довіру народу суддівському корпусу або силовим структурам узагалі говорити не доводиться. Це продовжується протягом усього часу існування незалежної України й не залежить від особистості президента, прем’єра чи спікера, а також персонального складу уряду, парламенту, суддівського корпусу. Але після Майдану розчарування народу у всьому політикумі особливо очевидне. Трохи краще, але, загалом, таке саме ставлення й до влади всіх гілок на місцях — у конкретному селі або районі. З одного боку, існуюча щодо багатьох питань поляризація думок виборців різних регіонів країни чітко фрагментує виборче поле будь- якої політичної сили. Сьогодні жоден політик або партія не представляє інтересів більшості народу України. Для всіх партій, що пройшли до парламенту 2007 року, рівень довіри в регіоні з максимальним рівнем підтримки в понад дев’ять разів вищий, ніж у регіоні з мінімальною підтримкою виборців. З іншого боку, люди не довіряють політикуму й державі у всіх регіонах. Підвищення рівня політичної конкуренції, що спостерігається в країні, також не підвищує рівень довіри до політиків. Швидше навпаки, люди мають більше можливостей спостерігати лицемірство, аморальність політиків, інтелектуальну обмеженість перших осіб. Чому ж люди вибирають політиків, навіть тих, кому явно не довіряють? Просто протягом десятиріч вибирати доводиться з кількох зол. Крім того, в передвиборчий період на голови виборця обрушуються все більш витончені політтехнології. Але політтехнології, популізм, месіанство, демонстративна висока моральність і пастирське відношення до народу поступово стають все менш ефективними — обдурити виборця й приховати істинну мотивацію політиків стає все складніше. Народ усе менше вірить казкам типу «давайте оберемо нових, молодих, чесних, некорумпованих політиків, і тоді вони вирішать усі проблеми». Навіть якщо раптом до влади прийдуть молоді та некорумповані політики, то через рік-інший вони або стануть запеклими й закоренілими корупціонерами, або будуть вимушені піти з влади.

Очевидно, що простою зміною кадрів нічого не вирішити — потрібно змінювати систему влади в країні.

Аналіз об’єктивних процесів довгострокового розвитку дозволяє зробити однозначний висновок про те, що основною відмінною рисою української системи державного устрою буде високий рівень демократії, істотно вищий, ніж у сусідніх геополітичних центрах.

Вплив простих виборців на діяльність державних структур, як на національному, так і на місцевому рівнях, в Україні буде набагато вищий, ніж у сусідніх країнах і геополітичних центрах.

В іншому випадку країна просто розпадеться.

Враховуючи динаміку розвитку, а не тільки оцінюючи поточний стан, можна зробити висновок, що рівень демократії в Україні досить швидко перевищить середній в ЄС, а в більш віддаленій перспективі країна ввійде в число найдемократичніших країн усього світу.

Тоді чому ж від розвалу Союзу до приблизно 2002—2003 років Україна дуже швидко просувалася станово-авторитарним шляхом?

Це детально описується в статті «Маятник повертається» («День» від 04.08.2005).

Наші політики люблять грати в демократів, поки знаходяться в опозиції і перед виборами. Вони чудово відчувають затребуваність демократизації в суспільстві й із задоволенням розмірковують, наприклад, про те, що загальнонаціональні й місцеві референдуми для українців стануть справою звичною, майже буденною, що більшість чиновників повинні обиратися на місцях тощо. Але варто їм потрапити в парламент або того гірше — у виконавчу владу, то від показної демократичності не залишається й сліду — який-небудь чиновник рівня заступника міністра заявляє народу, що проведення референдуму з того чи іншого питання не доцільне. Ось і вся демократія.

За всієї гостроти суперечок про чергову конституційну реформу, необхідність введення конкретних механізмів, що передбачають реальні важелі впливу громадян на політику країни в міжвиборчий період, основними політичними силами навіть не згадуються. Ті невеликі правові можливості, що формально існують, також не використовуються — ефективно діючих законів про референдуми й виборність і відгук суддів та низки чиновників як не було, так і немає. І зрозуміло чому — набагато цікавіше сидіти на корупційно-ієрархічній вертикалі влади й продовжувати дерибанити держбюджетні кошти та держвласність, що залишилася, а не впроваджувати механізми демократичного управління суспільством. Це підтверджує і внутрішня структура найбільших українських партій, а також механізм їхнього фінансування. По суті, партії є політичними відділами фінансово-промислових груп. Їхня жорстко ієрархічна, орієнтована на вождів структура, все так само будується за зразком КПРС, часів застою, далекого від будь-якої демократії. Не випадково більшість громадян не хочуть бути членами ніякої з партій, а самі партії не користуються авторитетом у суспільстві. У цих умовах говорити про поступовий перехід до двопартійної системи просто смішно. Двопартійна система — це консервація поточного становища, коли на виборах у виборця фактично немає вибору, коли вибирати доводиться менше з багатьох зол, що пропонується, коли вже через півроку після виборів більшість виборців про нього жалкують. Така система вигідна еліті, яка тільки формується в становому суспільстві, що будується нею.

Альтернативою сучасному становому суспільству може бути тільки реальна демократія.

У той же час, оскільки процес демократизації є дуже тривалим, йде знизу вгору, а не зверху вниз, і до того ж базується на новому постмодерновому технологічному рівні, зараз складно точно визначити його майбутні форми.

Але з усією очевидністю зрозуміло, що він не використовуватиме структуру й механізм роботи сучасних західних демократій, заснованих ще за часiв масштабної колонізації й промислової революції. Так само як сучасні демократичні механізми далекі від древньогрецьких.

Також очевидно, що максимальний розвиток і частоту практичного застосування демократії забезпечує тільки механізм прямої демократії. Пряма демократія — це не примітивна форма демократії, це її вища форма! Ілюзія її примітивності пов’язана з тим, що більшість історичних прикладів роботи механізмів прямої демократії були засновані на старих технологіях передачі й обробки інформації. Ну і, звичайно, ця ілюзія щосили підтримується силами не зацікавленими в демократичному розвитку.

І все ж спробуємо визначити хоча б у першому наближенні можливі механізми прямої демократії, застосовуючи їх до сучасної України.

МЕХАНІЗМ ПРЯМОЇ ДЕМОКРАТІЇ

На рівні села й району:

1. Введення обрання дільничного міліціонера (шерифа) і фельдшера в сільській місцевості.

2. Підвищення повноважень місцевих рад, збільшення їхньої ресурсної бази з одночасним зменшенням терміну їхньої каденції і в деяких випадках кількості депутатів.

3. Введення виборності керівника районною державною адміністрацією.

4. Введення виборності низки посад районного й міського рівня: районний землевпорядник, головлікар районної лікарні, начальники лісництв, рибнагляду, природоохоронної прокуратури, парково-лісових господарств і низки комунальних підприємств.

5. Розробка і введення системи регулярного суспільного обговорення значущих проектів рішень місцевого рівня за допомогою сучасних засобів обробки й передачі інформації з ідентифікацією учасників.

6. Впровадження практики обов’язкового проведення сходу жителів сіл не рідше ніж раз у півроку.

7. Повернення до мажоритарної виборчої системи на районному рівні.

На рівні міста й регіону:

1. Прийняття стратегічних рішень регіонального розвитку тільки на основі місцевого референдуму, обов’язкове проведення місцевих референдумів під час виборів парламенту, президента й місцевих рад.

2. Введення виборності низки посад міського рівня, наприклад: головний архітектор і художник, землевпорядник.

3. Підвищення ефективності управління комунальних підприємств, введення виборності керівників низки комунальних підприємств. Створення режиму інформаційної прозорості їхньої діяльності й контролю над ними з боку виборців і місцевих рад.

На загальнонаціональному рівні:

1. Просування на конституційному й законодавчому рівнях нового центру державної влади — механізму здійснення прямої демократії громадян.

2. Розробка законопроектів про національний і місцевий референдуми. Зокрема пропонується:

— зробити альтернативними всі формулювання питань, що виносяться на референдум;

— зробити обов’язковим проведення референдумів під час президентських, парламентських виборів, а також виборів місцевих рад, мерів і губернаторів;

— надати право винесення по одному питанню на референдум першій особі (президенту, губернатору, меру), більшості парламенту або місцевої ради і відповідній меншості, при цьому дві інші сторони повинні мати право внесення альтернативних позицій з питання, що пропонується.

3. Визнання результатів референдуму нормою прямої дії, що не вимагає будь-якої імплементації.

4. Введення виборності суддів і керівників судів усіх рівнів.

5. Обмеження терміну безперервного обіймання однією особою посади, що обирається з політичними, представницькими або контрольними функціями й депутатів усіх рівнів двома каденціями (аналогічно з існуючим правилом для президента країни).

6. Значне розширення повноважень омбудсмена щодо скасування нормативних актів і судових рішень, які порушують права людини. Введення виборності посади омбудсмена на загальних виборах.

7. Зменшення кількості народних депутатів. Зменшення терміну повноважень парламенту, місцевих рад і посад політичного плану, що обираються, з 5 до 2—2,5 років. Повернення до змішаної виборчої системи або створення двопалатного парламенту.

8. Розробка і впровадження систем електронного голосування та інших заходів, спрямованих на зниження вартості голосування громадян з одночасним зниженням імовірності його фальсифікації технічними методами. Розробка і загальне впровадження на безкоштовній для громадян основі системи цифрової ідентифікації (цифрові підписи).

9. Підвищення рівня прилюдності прийняття рішень усіх гілок влади. Впровадження електронних сервісів органів влади всіх рівнів із максимально можливим наданням державних послуг дистанційним чином.

10. Створення платформи всенародного обговорення на основі персоніфікованого доступу й використання мережі Internet і цифрового підпису, а також звичайної пошти. Створення системи оцінки роботи виборцями значної частини державних службовців.

11. Розв’язання питань, щодо яких простежується регіональна поляризація думок виходячи з пріоритету демократії, плюралізму й прав людини, а також з урахуванням децентралізації управління.

В економічній сфері:

12. Пріоритет розвитку й підтримка з боку держави малого бізнесу й самозайнятості населення. Принцип — чим менший бізнес, тим більша державна підтримка, менші податки й простіше адміністрування.

13. Посилення ефективності й прозорості управління державною власністю, створення механізму недопущення «прихватизації» і реалізації інвестиційно-відмиваючих проектів за бюджетні кошти.

14. Посилення контролю над великим бізнесом і монопольним бізнесом на внутрішньому ринку з одночасним посиленням державної підтримки дій українського бізнесу на зовнішніх ринках.

У соціальній і культурній сферах:

1. Відновлення високих стандартів соціального захисту, відмова від сліпого копіювання західних методів фінансування охорони здоров’я й пенсійного забезпечення. Збереження й розвиток безкоштовної медицини для непрацездатних.

2. Збереження та збільшення частки безкоштовної для громадян освіти на всіх рівнях. Послідовна реалізація довгострокових планів збільшення частки громадян із вищою освітою.

3. Введення селективних принципів імміграційної політики. Облаштування, переважно за рахунок ЄС, східного й північного кордонів.

4. Державне податкове й тарифне стимулювання великих сімей зі спільним проживанням представників різних поколінь.

5. Введення податку на нерухоме майно й прогресивної ставки прибуткового податку.

6. Розвиток культурної та мовної децентралізації регіонів, послідовне дотримання принципу відділення релігії від держави й недопущення появи офіційної державної церкви, протидія спробам нав’язування єдиної державної ідеології будь-якого типу.

Зрозуміло, що це лише наближений опис механізму прямої демократії. Більш точно описати його майбутню структуру складно через:

розвиток демократії знизу, а не зверху, за планом мудрих політичних лідерів;

недостатню конкретизацію нині технологічних рішень, що забезпечують функціонування механізму прямої демократії, їхньої вартості й швидкості впровадження;

порівняльну тривалiсть процесу впровадження механізму прямої демократії і недоліки функціонування, що супроводжуються численними кризами й не тільки політичними.

Тому цей опис механізму прямої демократії потрібно сприймати не буквально, а як довгостроковий орієнтир. Наскільки ефективно може працювати цей механізм? Значна його частина функціонує в Швейцарії. Наскільки ефективно — судiть самі.

Про цивілізаційну схожість сучасної посткомуністичної України та Швейцарії постреформаторських часів читайте в статті «Швейцарський шлях», опублікованій у «Дні» 17.08.2005.

Але як працюватиме пряма демократія не в умовах благополучної Швейцарії, а в умовах кризової України, яка роздирається на частини міжрегіональними протиріччями? Народ України у більшості не був готовий до незалежності, так наскільки він зараз готовий до здійснення своїх функцій як єдиного джерела влади в країні? Можливо, варто спочатку вийти з кризи, позбутися «родимих плям» радянського періоду, сформуватися як нації, а потім уже розвивати пряму демократію?

Зрештою, ці та інші подібні питання зводяться до старої полеміки про здібності куховарки керувати державою.

Але ніхто цього й не пропонує! Про скасування розподілу праці не згадують навіть найортодоксальніші комуністи сучасності. Пропонується не ставити куховарок, фігурально, біля керма керування країною, а збільшити частку прямих управлінських рішень усього народу на всіх рівнях за рахунок зменшення повноважень політиків і чиновників. Причому тільки стратегічних і кадрових рішень. І все поступово. Ніяких революцій усередині країни — зовнішніх потрясінь і так буде вдосталь! При цьому й політична, і бюрократична складові системи управління залишаються, лише перенацілюються для виконання стратегічних рішень, що приймаються безпосередньо виборцями, а також, як і раніше, здійснюють функції оперативного управління й контролю. Ефективність будь-якого рішення залежить від компетенції, моральності і своєчасності його прийняття. Компетентність і своєчасність прямої демократії забезпечується тим, що за її допомогою прийматимуться лише стратегічні рішення середньострокового й довгострокового розвитку країни. Нікого не дивує ситуація, коли парламентарії приймають той або інший спеціалізований закон не будучи фахівцями в даній конкретній сфері. Ніхто не примушує їх, недостатньо компетентних, розглядати це питання. Для цього існують детально розписані процедури функціонування парламентських комітетів, залучення експертів як щодо політичної, так і щодо бюрократичної вертикалей тощо. Тим більше не повинна викликати сумніву компетентність самих виборців навіть у спеціалізованих питаннях стратегічного розвитку. Роль лобістів у цьому випадку гратимуть політичні партії, а експертів — структури громадянського суспільства, що обслуговуватимуть функціонування механізму прямої демократії, а не намагатимуться підміняти його. У будь-якому випадку компетентність усього народу вища, ніж його будь-якої частини. Питання лише у вартості й тимчасовому лагові використання цієї компетенції. Саме вони обмежують ефективне поле застосування народного волевиявлення розв’язанням стратегічних і кадрових питань. Тим більше, що стратегічні питання зазвичай носять міждисциплінарний характер. І негативний досвід розв’язання стратегічних проблем країн із більш розвиненими науковим потенціалом і структурами громадянського суспільства це переконливо підтверджує.

Навіть критики прямої демократії вимушені визнати її ефективність у переломні моменти історії для розв’язання найважливіших стратегічних питань. Але якщо в громадян Радянської України в 1991 році, в абсолютній своїй більшості вихованих у славних радянських традиціях як частини великого радянського народу, вистачило історичної мудрості зробити вибір на референдумі про незалежність країни, то які взагалі можуть бути підстави сумніватися в мудрості народу вирішувати більш локальні й менш значущі питання? Причому зверніть увагу: незважаючи на величезні міжрегіональні відмінності, що існували й тоді, за незалежність України проголосувала абсолютна більшість виборців усіх регіонів країни! Від Ужгорода до Харкова, від Житомира до Севастополя.

У будь-якого рішення є морально-етичний бік, без якого навіть найвищий рівень компетенції стає не тільки не ефективним, але і, як казали ще не так давно, шкідливим. У цьому плані етику всього народу можна порівняти з камертоном, за яким потрібно налаштовувати всю систему управління країною, щоб політики й бюрократичний апарат працювали в інтересах виборця, а не отримували б політичну або адміністративну ренту. Тільки використовується цей камертон не ефективно. Мала кількість посад, що обираються на всіх рівнях, великі терміни каденції, передвиборчий популізм, PR і політтехнологи а також ціла низка інших обмежень роблять етичний контроль виборців над владою щонайбільше епізодичним, а частіше просто умовним. І не тільки в Україні. Не випадково жителі різних країн, в тому числі тi, якi вважають себе демократичними, в абсолютній більшості своїй вельми негативно оцінюють етичні якості політиків і чиновників.

Тож теза про те, що народ сучасної України не готовий до демократії, абсолютно не витримує ніякої критики.

Навпаки, єдиною альтернативою демократизації, в тому числі і з легітимізацією і регулярним застосуванням механізму прямої демократії на всіх рівнях, є розвиток у напрямі станового суспільства. Зрозуміло, що це станове суспільство буде не феодальним, а промисловим, як наприклад, на Уралі у XVIII і першій половині XIX століття. До того ж склад майбутньої аристократії вже визначився — це блискуче освічені нащадки нинішніх олігархів. Не випадково в суспільстві в останні роки так мусується тема еліти й буйним кольором розцвітають династичні роди в політиці й бізнесі. Виходячи з цього, стає зрозуміло, кому зараз вигідно просувати тези про пряму демократію як примітивну й неефективну, про неготовність народу України до реальної, а не формальної демократії, про еліту й кращих людей тощо.

Так само не витримує ніякої критики протиставлення прямої демократії представницькій. Це все одно, що протиставити стратегічне управління тактичному. Намагатися обгрунтовувати примітивність і ущербність першого в порівнянні з другим. Переконливо й наукоподібно доводити неможливість застосовувати методи стратегічного менеджменту щодо тактичного управління.

Насправді розвиток прямої демократії не замінить собою представницьку, а навпаки сприятиме її розвитку, дещо змінивши акценти, оскільки пряма демократія ефективна лише в розв’язанні стратегічних питань. Потіснивши щодо цього представницьку на самому верху управлінської піраміди, вона відкриє для представницької демократії багато сегментів, що зайняті зараз вертикально орієнтованою ієрархічною бюрократичною системою. У цьому можна легко пересвідчитися, дивлячись на описаний вище зразковий механізм прямої демократії. Внаслідок його впровадження інститути представницької демократії стануть дійсно підконтрольними народу (а не аристократії, що формується, як зараз, або, принаймні, до Майдану), а частина їхніх функцій узагалі відійде виключно до компетенції народу. У свою чергу частина управлінських і контрольних функцій, що виконуються нині бюрократичним апаратом, відійде до інститутів представницької демократії, як діючих, так і новоутворених. У представницької демократії, особливо на місцях, з’являться реальні, а не декларативні повноваження для контролю бюрократичного апарату. Виникнуть умови для глибокої і ефективної децентралізації всіх сторін життя регіонів без загрози розпаду країни й розриву міжрегіональних зв’язків. У цивілізаційному плані це дасть можливість набагато ефективніше використовувати наявну ресурсну базу, особливо ресурси, що відновлюються. А вона в кожному регіоні й навіть районі своя.

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ

Демократична децентралізація на рівні районів і міст, а не областей і регіонів, яка передбачає посилення з широким розширенням поля застосування прямої та представницької демократії на всіх, дозволить у майбутньому уникнути іншої крайності — надмірної децентралізації у вигляді дроблення і все більшого відособлення регіонів. Найважливішим аспектом розвитку представницької демократії, передбачуваної у викладеному вище механізмі, є її поширення на судову гілку влади всіх рівнів.

Всі спроби провести судову реформу традиційним шляхом провалюються, багато які ще на більш ранніх етапах. Судова влада залишається однією з найбільш корумпованих. Існуючі механізми правосуддя практично не доступні більшості виборців, а продукт діяльності судової системи можна назвати як завгодно, тільки не здійсненням правосуддя. Те, що вона нескінченно далека від потреб простих людей, очевидно, але в останні роки перед Майданом намітилася тенденція зниження можливостей формального контролю за нею з боку існуючих представницьких інститутів, який все більше переходив до аристократії, яка формується в особі великих олігархічних груп.

Єдиним виходом із цього є запровадження практики виборності суддів і, можливо, керівників судів усіх рівнів безпосередньо виборцями. Лише так можна забезпечити дійсну незалежність суду. Як обов’язкове доповнення можна розглядати поступове запровадження суду присяжних. Але лише на сучасній технологічній і комунікаційній основі, а не сліпо копіюючи чужі традиції давноминулих віків.

Виборність суддів зі зменшенням терміну каденції та забороною обиратися понад два терміни поспіль дозволить також поступово в значній мірі пом’якшити історично існуючу суперечність між судом згідно із законом і судом по справедливості. Як одне з неминучих загострень цієї суперечності можна розглядати існуючу західну практику надзвичайно докладного законодавства, внаслідок чого воно розростається до неймовірних розмірів. І це без урахування прецедентного права. В результаті, нормативна база настільки велика й заплутана, що кваліфікований юрист спроможний розібратися лише з її окремим дуже вузьким сегментом. Де вже тут розібратися пересiчному виборцеві. Наслідком є відсутність навіть натяку на оперативність і своєчасність у діях Феміди і значне зростання витрат на юридичний супровід як для економіки, так і для громадян.

Реальна можливість виборця впливати як на законодавця, так і на кадровий склад суддівського корпусу з чітко вивіреним зворотним зв’язком дозволить поступово, дуже повільно наблизити суд згідно із законом до суду по справедливості. Підвищити повноваження та відповідальність судді, значущість його функцій для суспільства зробить правосуддя більш доступним і оперативним.

Ще однією проблемою, яку не можна вирішити без розширення демократії, в тому числі використання прямої демократії на всіх рівнях, є боротьба з корупцією. Власне це явище вже стало настільки тотальним, що переросло рамки просто корупції. В Україні існує насос корупційної готівки, яка передається знизу вгору ієрархічними сходами. Цей насос працює в усіх регіонах і в усіх гілках влади та в усіх відомствах. І чим більш закритою та ієрархічною є відомча владна вертикаль, тим у більшій мірі вона корупційна. Вгорі вона закінчується першими особами. Доказів цьому — маса. Чим вищий рівень урядовця, тим більше його рівень реальних прибутків перевищує офіційно декларований рівень. Ця практика настільки поширена, що набагато складніше навести приклади протилежного. Системну і тотальну корупцію українських урядовців образно можна порівняти зі станово-феодальною практикою кормління государевих людей ввіреними їм регіонами. Ця схожість ще раз показує, в якому напрямку розвиватиметься суспільство, якщо не розвивати демократичні принципи управління країною.

Події після Майдану яскраво показали, що боротися з корупцією як із системою, а не як із окремими виявами згори, тобто перебуваючи в самій системі нехай навіть на самій горі, неможливо в принципі. Навіть найчистішими руками, які дійсно ніколи нічого не крали. Система таких людей або ламає в етичному розумінні і підлаштовує під себе, або відторгає різними способами, аж до фізичного знищення. Третього не дано.

І все ж зниження об’єктивних можливостей для використання політичної та адміністративної ренти і, як наслідок, підвищення політичної конкуренції поступово знижують рівень корупції. Але відбувається це так повільно, що світлий час, коли корупція з тотальної стане епізодичною може не настати і до кінця сторіччя, враховуючи негативний і довгостроковий зовнішній вплив у майбутньому.

Єдиний спосіб підвищити ефективність боротьби з корупцією це ввести її знизу, забезпечивши виборців необхідним демократичним інструментарієм для контролю за урядовцями і політиками та порівняно швидку зміну неугодних виборцю бюрократів. Це поставить мотивацію і політика, i чиновника з голови на ноги. Коли вони стануть слугами народу, а не його «паном» — вищим станом суспільства, тільки тоді стане можливою ефективна боротьба з корупцією згори і запрацюють методи корпоративного самоочищення бюрократії.

Критики прямої демократії часто називають її охлократією та порівнюють з анархією. Наскільки це відповідає дійсності, можна пересвідчитися самому на прикладі держави з найбільшим рівнем розвитку прямої демократії. Сучасна Швейцарія схожа на анархію? А Швейцарська модель управління на охлократію? Проте дивуватися нема чого, опоненти з тими ж поглядами й Майдан називали зборищем наколотого натовпу. Вони просто бажане видають за дійсне. А саме, своє бажання опустити народ до рівня натовпу — бидла, для того, щоб себе піднести до рівня еліти, нової аристократії, яка зароджується. «Помаранчеві» політики націоналістичного штибу ненабагато кращі — виступи «біло-блакитного» півдня та сходу країни, які захищають свою культурну, релігійну та мовну ідентичність називають наслідком низької інформованості та громадянської свідомості населення.

Більш серйозною критичною тезою проти прямої демократії є загроза її трансформації в диктатуру більшості.

Сама собою диктатура більшості значно краща з етичного погляду і ефективніша з управлінського, аніж диктатура меншості в будь- якій можливій формі. Але, пряма демократія, яка спирається на пріоритет прав людини це не диктатура більшості! Права меншості захищені не менше, аніж права більшості. Для забезпечення пріоритету прав людини у вищеописаному механізмі прямої демократії передбачено спеціальний обмежувальний елемент у вигляді надання права омбудсмену скасовувати будь-які ухвали всіх органів і гілок влади, в тому числі й судової, які порушують права людини. Також він матиме право визначати відповідність формулювань питань, які виносяться на референдум на предмет їхньої відповідності правам людини. Омбудсмен не дублюватиме функцій інших органів влади і посадових осіб, бо в нього будуть повноваження лише скасовувати ухвали, прийняті іншими, але не змінювати або коректувати їх. Образно кажучи, омбудсмен стане «людиною «ні» — антизаносним заперечливим зв’язком системи управління. При цьому омбудсмен входитиме в число вищих посадових осіб держави та обиратиметься загальним голосуванням кожні два роки, із забороною балотуватися на третій термін підряд. Зрозуміло, що він повинен бути поза політикою та бізнесом і, можливо, без юридичної освіти. Це персоніфікована совість народу — безперечний етичний авторитет для виборців, що має право скасовувати ухвали президента, парламенту, вищих судових інстанцій і будь-яких інших органів влади, що порушують на його суб’єктивну думку права людини або конкретних груп людей. Щоб поширити практику контролю омбудсмена за ухвалами всіх органів влади на місцевий рівень і одночасно запобігти створенню вертикальної ієрархічної структури омбудсмена, можливо, варто також запровадити посади омбудсменів на обласному рівні, що обираються на тих самих принципах. Деталі можуть змінюватися. Головне зберегти принцип омбудсмена, який обирається, як самостійну гілку влади, яка здійснює негативний зворотний зв’язок в системі управління.

Відомо, що демократія, як спосіб управління не є дешевою. Громадян України постійно лякають величезними витратами на проведення можливих дострокових виборів і референдумів. Пропонований варіант механізму прямої демократії передбачає значне збільшення числа виборних посад усіх рівнів, від суддів конституційного суду до дільничного міліціонера на селі, зниження терміну їхньої каденції до двох років і обов’язкове проведення загальнонаціональних референдумів кожні два роки. Зрозуміло, що це призведе до більш ніж двократного збільшення витрат. Звідки брати гроші? Резерви для фінансування прямої демократії перебувають там же — в механізмі її здійснення. Немає сенсу наводити конкретні цифри витрат, оскільки будь-яка сума швидко втратить свою актуальність.

Але, якщо порівняти орієнтовні витрати на проведення дострокових виборів, отримані, за словами голови ЦВК, з витратами на утримання ВР, взятими з держбюджету, то побачимо, що проведення дострокових виборів обійшлося країні трохи менше аніж половина від щорічних витрат на утримання ВР.

У той же час, запропонований механізм прямої демократії передбачає зменшення кількості депутатів ВР удвічі з 450 до 225.

Основною метою цього є підвищення ефективності роботи Верховної Ради. Депутатів стане менше — вони в більшій мірі стануть публічними політиками, а не «кнопкодавами». Партійні списки зменшаться і, отже, стануть більш прозорими для виборця, менше буде можливості провести в списках олігархічних спонсорів політичних партій. Зросте ціна входження до прохідної частини списку. А з іншого боку найбільш одіозні фігури не зможуть ховатися за 4—5 десятками партійного списку великих парламентських блоків і партій, залишаючись при цьому в прохідній частині. Партійні списки стануть більш прозорими і для лідерів політичних сил — менше буде перебіжчиків з однієї фракції до іншої. Ефект посилиться, якщо повернутися до змішаної системи, хоч би у відношенні 2/3 за партійними списками і 1/3 за мажоритарними округами. При цьому побоюватися повернення до практики фактичної купівлі виборчих округів, яка існувала, не варто. По-перше, округи стануть набагато більшими, і купити голоси виборців стане складніше. По-друге, питання стратегічного розвитку країни та регіонів вирішуватиметься на референдумах, а не в стінах парламенту і місцевих рад. По-третє, термін каденції парламенту, як і всіх виборних органів і посад скоротиться до 2—2,5 років. І, зрештою, із запровадженням заборони обиратися депутатом понад два рази поспiль, стане малоефективним похід до парламенту за депутатською недоторканністю — максимум через п’ять років все одно відповідати доведеться. Зниження терміну каденції і заборона обиратися понад два рази поспіль дозволять зберегти існуючий рівень доступності громадянина бути обраним до Верховної Ради при зменшенні її чисельності вдвічі. Окрім того, це дозволить позбутися «професійних депутатів», які сидять у парламенті десятилiттями і геть відірвані від потреб та інтересів простих виборців. Також ці обмеження сприятимуть демократизації політичних партій згори. Зараз у країні практично всі партії вождистського, жорстко ієрархічного типу. Демократією там і не пахне. Неможливість для лідера партії втретє стати депутатом і отже лідером парламентської фракції мимоволі примусить їх перетворюватися на більш демократичні та гнучкі структури, які більше сегментуються за ідеологічною, аніж за особистісною ознакою. Навіть за поведінськими реакціями 225 осіб у меншій мірі нагадуватимуть натовп і керуватимуться стадним інстинктом, аніж 450 — засідання ВР проходитимуть оперативніше, спокійніше та результативніше. Менше стане блокованих трибун і зламаних мікрофонів. Простіше відстежувати факти голосування декількома картками та подібне.

Ну а додатковим ефектом від зниження кількості депутатів стане зниження витрат на утримання ВР. Звичайно, воно не буде пропорційним — постійні витрати нікуди не подінуться. Але зниження числа депутатів удвічі дозволить знизити витрати на утримання ВР мінімум на чверть, а може й на третину. Таким чином, скоротивши кількість депутатів удвічі, звільняться додаткові ресурси для скорочення каденції ВР і проведення загальних виборів кожні 2—2,5 року. Так, обиратися буде набагато більше посад і складів представницьких органів, а ще треба враховувати місцеві та загальнонаціональні референдуми. Але при проведенні цілого ряду виборів за один день, загальні витрати збільшуються ненабагато в силу, знову ж таки, великої частки постійних витрат. Окрім того, в цілому ряді регіонів, наприклад у Києві, доцільно скоротити чисельність місцевих рад, що також дозволить знайти додаткові кошти. Таким чином, запровадження запропонованого механізму прямої демократії не призведе до помітного зростання бюджетних витрат. Навіть на первинному етапі. Це все очевидна арифметика. Справжня порівняльна оцінка ефективності прямої демократії можлива лише після її запровадження. Коли поступово, крок за кроком, влада буде змушена працювати не в інтересах олігархічних груп, які еволюціонують у нову аристократію, не в інтересах найбільших геополітичних центрів, що прагнуть контролювати всю територію України, а в інтересах кожного виборця.

А як вплинуть механізми прямої демократії на міжрегіональні суперечності всередині України? Адже їхнє запровадження неминуче призведе до істотного підвищення рівня децентралізації країни та підвищення ролі регіонів. У тому числі в питаннях, за якими існує стійка поляризація між регіонами. Чи не призведе це до розколу країни, особливо під час майбутніх кризових десятиріч? А може поляризація думок зникне сама собою і стане Україна справді унітарною країною з єдиною мовою, конфесією, культурою, менталітетом і ставленням до історії переважної більшості громадян?

Не стане і через 200 років, скільки не намагайся! І яку мову, конфесію, менталітет та історичні цінності не нав’язуй, як єдино правильні. Міжрегіональні відмінності є цивілізаційними, та подолати їх неможливо ні на політичному, ні на культурному чи освітньому рівнях — тільки на цивілізаційному. А на ци