На злобу дня:

ПЕРЕДУМОВИ ТВОРЧОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Ота політична течія, що, очевидно, переважає в сучасному світі, повинна бути визначена як „фанатизм формальної демократії”. Фанатизм – тому, що ця течія перетворила своє гасло в „сповідання віри”, у панацею (всезцілювальний засіб), у критерій добра та зла, у предмет сліпої вірності й присяги; так, якби треба було вибирати між тоталітарним режимом і формальною демократією, тому що нічого більше немає (тоді як насправді є ще багато чого іншого!). Це є фанатизм формальної демократії, який зводить весь державний лад до форми загального та рівного голосування, відволікаючись від якості людини та від внутрішнього достоїнства її намірів і цілей, примиряючись зі свободою злого умислу та зрадництва, зводячи всю справу до видимості „бюлетеня” і до арифметики голосів (кількість).

Але в дійсності така „демократія” ні від чого не забезпечує: ні від загальної продажності, ні від зрадницьких змов, ні від експлуатації шахраями слабких, добрих, темних та дурних, ні від анархії, ні від тиранії, ні від тоталітаризму. Історія (1914-1951) тільки що дала нові жорстокі уроки, що приєдналися до колишніх (з епохи греко-римської, з епохи Відродження та з революцій нового часу). Але хіба ж фанатик дослухається до уроків історичного досвіду? Скільки разів формальні демократії вироджувалися, губили свою творчу силу та губили держави! І нам, руським патріотам, цілком необхідно додуматися в цьому питанні до кінця та домовитися один з одним.

Демократичний лад далеко не завжди та не скрізь є доречним. Він має свої необхідні основи або „передумови”: якщо немає їх у наявності, то нічого, крім тривалого розкладу та загибелі, демократія не дає. Які ж ці передумови творчої демократії?

1. Перше: народ повинен розуміти свободу, мати потребу в ній, цінувати її, уміти користуватися нею та боротися за неї. Усе це разом повинно бути позначене як мистецтво свободи. Немає його – і демократія приречена.

Справа в тому, що свобода зовсім не полягає в „розв'язуванні” громадян або в „розгнузданні” народу, але в заміні зовнішньої зв'язаності, що йде „зверху” – внутрішнім самозв'язуванням, самодисципліною. Вільний народ сам знає свої права, сам тримає себе в межах честі та закону; він знає, для чого йому дається свобода: він наповнює її вірною творчою ініціативою – у релігії, у самоврядуванні, у господарстві, у спілкуванні, у науці та в мистецтві. Він не піде за негідниками, котрі спокушають його „уседозволеністю”, але змусить їх замовчати. Він не дозволить тоталітаристам відняти в нього свободу, але зуміє відстояти її.

Народ, який позбавлений мистецтва свободи, буде настигнутий двома класичними небезпеками: анархією та деспотією.

Якщо він сприйме свободу як уседозволеність та почне зловживати нею (зневажати всі закони, вторгатися в чужі житла, грабувати чуже майно, убивати своїх дійсних або мнимих ворогів, руйнувати, палити та громити), то настане анархія, що спочатку поведе країну та державу до загибелі, а потім зміниться тиранією, – іноді своєї, внутрішньою; іноді іноземною, завойовницькою.

Якщо ж він не зрозуміє, на що йому потрібна свобода та не зуміє нею скористатися, то він віддасть її будь-якому авантюристові за обіцянки приватного або класового прибутку. Він продасть її тому деспоту, котрий зуміє розпалити його страсті, зорганізувати свої безсоромні кадри, захопити людей нездійсненими планами й „нагородити” юрбу „хлібом” та „видовищами”.

Тоді демократія загине. Історія свідчить про це незліченну безліч разів.

Чи не ясно, що перша небезпека (анархія) наздогнала Росію в 1917 році й здійснителем її був Володимир Ульянов і що друга небезпека (деспотія) наздогнала Німеччину в 1933 році й здійснителем її був Адольф Гітлер?

2. Другою передумовою творчої демократії є досить високий рівень правосвідомості.

У кожному з нас є дві сили, що звичайно протистоять одна одній: сила інстинкту та сила духу. Інстинкт, узятий сам по собі та не приборканий духом, – є вовк у людині: він хижий, підступний та жорстокий. Але він хитріше та спритніше за лісового вовка. Людина голого інстинкту – не відає ні віри, ні совісті, ні жалості, ні честі; вона посміхається над чесністю, нехтує доброту, не вірить ані в які принципи. Для неї добре все те, що їй вигідно. Вона шукає багатства та влади. Вона саме така, якою її із захватом та преклонінням описав Фрідріх Ніцше у своєму антихристиянському добутку „Воля до влади”, де Ніцше волає до „верховного звіра”, до „дикої” та „злої” людини з „веселим черевом”, з „брутальною” і „дикою” вдачею, до безбожного потішника.

Бездуховному інстинкту протистоїть дух у людині, початок серця, розумної волі, відповідального передстояння та сумління. Дух проявляється у спразі священного, у шуканні Бога, у здатності до самовладання та до діяльної любові. Правосвідомість є одним з основних його проявів: „я є особистість із духовним достоїнством і правами, я знаю, що мені можна, слід та чого не можна; і таку ж вільну та відповідальну особистість я шаную в кожній іншій людині”.

Людина, яка має здорову правосвідомість – є вільним суб'єктом прав; вона має волю до лояльності (законослухняності), вона уміє пильнувати і свої, і чужі повноваження, обов'язки та заборони; вона є живою опорою правопорядку, самоврядуванню, армії та державі.

Людина, яка позбавлена правосвідомості, подібна до звіра та поводиться, як вовк. Людина, яка здатна тільки до покори зі страху, перетворюється на вовка, як тільки відпадає страх. Людина без почуття відповідальності й честі – не здатна ні до особистого, ні до громадського самоврядування, а тому не здатна й до демократії.

Якщо в народі немає здорової правосвідомості, то демократичний лад перетворюється на решето зловживань та злочинів. Безпринципні та пролазливі люди виявляються продажними, знають це один про одного та покривають один одного: люди творять зрадництво, наживаються на цьому та називають це „демократією”. Урятувати їх і країну від загибелі може тільки строгий авторитарний (аж ніяк не тоталітарний!) режим.

3. Третьою передумовою є господарська самостійність громадянина. Я розумію при цьому не багатство, і не підприємництво, і не земельну власність, але особисту здатність і суспільну можливість годувати свою родину чесною, хоча б і найманою працею. Вільний громадянин повинен почувати себе в житті самостійним працівником, не виверженим з життя своєї країни, але органічно включеним у реальний життєворот. Тільки той, хто почуває себе самогодувальником, який приносить користь своєму народу, має основу для незалежного судження у політиці для непідкупного волевиявлення та голосування. Він має під ногами певний творчий грунт і в душі той реальний напрям думок, що призводить до вірного розуміння державного господарства й до вірного відчуття державних користей та потреб. Без цього демократія швидко вироджується в безперервну сутичку необгрунтованих рвачів: про державу та її влаштування, про батьківщину та її порятунок не думає ніхто, тому що всі зайняті особистим видобутком.

Людина, що особисто не здатна до чесної праці, є професіоналом темних шляхів, небезпечною пролазою, майстром плутнів, продажним рукогрієм. Вона живе поза правопорядком та правосвідомістю і тому виявляється політичним ідіотом. Після програних воєн, громадянських воєн і тривалих революцій – у країні з’являється незлічима безліч таких авантюристів, що відбилися від справи, як би створених для того, щоб розкласти та погубити всяку демократію. Щасливі виходять у „нувориші” (багатогрошові вискочки); невдачливі створюють готові наймані кадри для всіляких „псевдогенералів”, для крайніх партій, для іноземного шпигунства та розбійних банд.

Людина, яка не має суспільної можливості годувати свою родину чесною працею, є трагічне явище безробітного. Він не винний у своєму нещасті та нерідко сам із жахом стежить, як тривале безробіття деморалізує його та губить. З масовим безробіттям упоратися надзвичайно важко, тому що воно викликається складними причинами: господарськими кризами, перенаселенням, економічною відсталістю країни, руйнівними війнами та революціями. А ці причини легше піддаються геніальній ініціативі однієї людини, якщо така знайдеться, чим парламентській різноголосиці.

На обох цих шляхах демократія гине від достатку в країні черні, що відвикла від чесної праці та жадає подачок, розваг і авантюр. Історик, звичайно, згадає виродження давньоримської демократії, розкладання італійської цивільної громади в епоху Відродження, війну „Червоної та Білої троянд" в Англії, руську Смуту, тридцятирічну війну в Німеччині та першу французьку революцію; він згадає ще сім мільйонів безробітних у передгітлерівській Німеччини, урахує стан деяких держав у сучасній Європі – і приєднає до цього свій прогноз для післябільшовицької Росії.

Установлюючи основні передумови живої та творчої демократії, ми повинні далі вказати на наступне:

4. Є мінімальний рівень освіти та поінформованості, поза яким усяке голосування стає своєю власною карикатурою. Тут потрібна не елементарна грамота, що дозволяє людині замість „додатка руки”, вимазаної чорнилом, намалювати буквами своє прізвище. Тут потрібно розуміння самого виборного процесу і пропонованих програм, розумна оцінка кандидатів, розуміння державного й економічного ладу країни та його потреб, вірне бачення політичних, міжнародних і військових небезпек; і, звичайно, прилучення до джерел правдивих відомостей.

Баба Явдоха розповідала в 1917 році про свою участь в обранні „установчих зборів”: „прийшла я етта у волость, на ганку люди юрбляться; запитують – ти на вибори? на вибори... – що, откеда? – говорю: Явдоха Митрошкіна, з Погорєлих Виселок, – відшукали вони на папірці, чего-й-то відзначили, а мені на долоню хрест поставили крейдою, іди, говорять, додому, проголосила; ну, я й пішла”... Так соціалісти-революціонери встановлювали свою „більшість” в „учреділкє”. Недостатньо й такого утворення, щоб прийняти правильно виписаний чек від партійного секретаря, що чекає „грамотних виборців” перед входом до урн...

Є рівень неосвіченості, малоосвіченості та непоінформованості, при якому голосує не народ, а обдурений натовп; і з цього виникає не демократія, а охлократія (правління темної юрби). І потрібно бути зовсім наївним, щоб уявляти, начебто люди, яким обманом морочили голови 30-40 років, завтра стануть „свідомими громадянами”, які здатні розібратися в державній шкоді та політичній користі: варто тільки проголосити „свободу” і „рівність” – і всі зараз же оголосять себе прихильниками республіки та федерації, Керенського та Федотова, тому що „вірно” зрозуміють „благо” держави...

5. Але й цього замало: необхідний політичний досвід, якого в майбутній Росії будуть позбавлені й більш освічені шари, і менш освічені маси.

Треба вдуматися та уявити собі все ясно. Тридцять-сорок років підряд голодом, страхом і катуванням – людей відучували від самостійного мислення, від політичної та господарської ініціативи, від відповідального рішення; і з ранку до вечора, від народження до смерті людям забивали душі мертвими та помилковими схемами вульгарного марксизму та пошлостями „діамату”. Яких громадян, яких демократів готовила цим комуністична влада? Не громадян, а рабів тоталітарної держави; не політиків, а до смерті наляканих кар'єристів; не діячів, а пролаз і донощиків – готовив радянський режим; людей зовсім позбавлених державного кругозору та чесного, – так, саме, чесного, досвіду й самостійного, так, саме самостійного, розуміння.

Людина, яка пролежала у в'язниці тридцять років, заморена у ланцюгах, розучилася стояти та ходити – яка ж вона учасник спортивного змагання? А демократія є саме політичним спортивним змаганням... Цю людину треба під руки водити, а не навалювати на неї десятипудові мішки відповідальності...

Яка наївність, яка безвідповідальність, яка історична сліпота потрібні для того, щоб уявляти, начебто навички тоталітарного прикажчика й тоталітарного поденника можуть створити на що-небудь здатну „демократію”... Як низько розцінюють сучасні „демократи родом із Росії” – той режим, якому вони присягають! Роки, роки повинні пройти доти, поки руська людина отямиться, стряхне з себе ці принизливі навички та, уставши на весь зріст, знайде знову свій уклад, своє достоїнство, свою руську самостійність і свою незалежну талановиту кмітливість.

Є така політична недосвідченість, при якій „народне самоврядування” неможливе та при якій демократія може бути тільки фальсифікована, як при ганебній пам'яті „учреділкє” 1917 року. Ось на це, звичайно, і покладають надії.

6. А тим часом, дійсна, творча демократія передбачає в людині ще цілий ряд властивостей і здатностей, без яких вона стає облудним лицедійством і розбазарюванням національного надбання.

Учасникові демократичного ладу необхідні особистий характер і відданість батьківщині, риси, що забезпечують у ньому визначеність погляду, непідкупність, відповідальність і громадянську мужність. Немає цього – і він порожнє місце, картонна цегла в стіні, гнила колода, проржавіле кільце в ланцюзі, заздалегідь забезпечений зрадник. Демократичний режим, у якому такі люди переважають – не валиться лише тоді, коли нема кому штовхнути його. Безхарактерні люди не здатні ні до якого благого починання; вони тільки здаються людьми; вони мнимі величини. Громадяни, що навчилися інтернаціоналізму, суть громадяни всіх інших держав, тільки не своєї власної. Виборці, які не мають певних поглядів і не вміють їх відстоювати, подібні до тих гумових іграшок-звіринок, яких надувають позаду та з яких потім чуже повітря виходить із писком, а самі вони валяться на бік. Що ж сказати про продажних? Адже гроші будуть тільки в іноземців; а жебрака – і нарікати за його продажність важко. Людину, яка позбавлена почуття відповідальності, зовсім не можна підпускати до жодної публічної справи; все погубить та спритно зникне в юрбі за її багатоголовою невловимістю. А громадянська мужність є суща умова життя – для всякого демократа, у всякій демократії.

Дарма було б вказувати нам на історію західних народів. Уже в силу одного того, що це була інша історія. І ще в силу того, що жоден із західних народів не шукав порятунку в демократії після 30-40-літнього тоталітаризму. І особливо в силу того, що те, що для одного народу може бути й здорово, може принести іншому смерть! І як же не запитати себе: чому так важко дається демократія балканським народам, азіатським народам і південно-американським народам? Чи рятувала демократія Іспанію або губила? Чому Німеччина, яка почала історію своєї демократії сто років тому, скінчила тоталітарною катастрофою? Чому демократичний режим, що грає за всіма правилами парламенту, ніяк не вивезе з яру сучасну Францію, незважаючи на її політичний досвід, цивілізованість і громадянськість? І в чому виявилася цілющість демократії в сучасній Польщі, Чехії, Угорщині та Румунії? І чи не треба раз і назавжди залишити переможний тон, аргументуючи демократичним досвідом на Заході?

І нехай не знайдеться жодного наклепника серед емігрантських публіцистів, що зважиться, всупереч усьому, приписати нам сховану симпатію до тоталітарного режиму. Ми бачили лівий тоталітаризм і правий тоталітаризм; ми випробували на собі обидва режими аж до арештів, допитів, погроз, заборон; і навіть більше того. Ми мали можливість вивчити обидва режими до дна та ставимося з неприхованою моральною і політичною відразою до обох.

Але про демократію ми мислимо набагато вище та краще, ніж добродії формальні демократи. І стверджуємо наступне: країна, яка позбавлена необхідних передумов для здорової творчої демократії, не повинна вводити в себе цього режиму доти, поки ці основні передумови не будуть створені. А до тих пір введення демократичного ладу може бути тільки згубним для цієї країни.

Іван Ільїн
(15-30.05.1951)

Джерело: Иван Александрович Ильин. О грядущей России: Избранные статьи. / Под ред. Н.П.Полторацкого. – М.: Воениздат, 1993.

© 2009 Власний переклад „ГБ”