Нічого у світі не відбувається просто так, без причин. У людському
світі тим більше. У владі та політиці чи псевдополітиці – і поготів
(глупство – це теж самодостатня причина, але далі – не про цей
випадок). Тож не знаю, як там щодо засвічення зірок на небосхилі, але
якщо кілька поколінь дуже народних депутатів з дерев'яною упертістю
уникають, послідовно і позмінно, виконання однозначної і неодноразово
офіційно витлумаченої конституційної норми, то це їм точно потрібно.
Так саме, очевидно, що якщо влада не те що не збільшує можливости
громадянської протидії своєму беззаконню, а навпаки шмат за шматом тих
можливостей відкусює – то це теж не з недогляду.
Звертаючись до
теми тривалої позаконституційно-девіантної поведінки Верховної Ради
України, котра з 1996 року ухиляється від виконання підкріпленої
кількома рішеннями Конституційного Суду України вимоги Основного Закону
щодо врегулювання власної організації і власної діяльности винятково
регламентом у формі закону (законодавчого акту), мені вже доводилося
діагностувати причини хронічної нардепуківської нехоті до виконання
Конституції, серед яких:
а) можливість абсолютно вільно
поводитися з процедурою, змінюючи її на свій збочений смак чи то просто
на неї чхаючи (соло або ж хором),
б) позбавлення Президента
України можливости [конституційного!] впливу на ВРУ через ветування
закону про регламент чи то ініціювання поправок до такого закону,
в)
абсолютизація безкарности, коли правоохоронці мотивують неможливість,
мовляв, припинення розвеселих депутатських блокувальних пустощів тим,
що підзаконною цидулкою, названою "регламентом", мандатоносні пустуни
унеможливили втручання правоохоронців,
Навряд
чи також було б помилкою ще одним пунктом дістати з глибин "елітарної"
підсвідомости прагнення ексгібіціоністськи продемонструвати загалу
власну особливість і вседозволеність ("на що хочу, на те й вскочу").
Тепер
з'явилася ще одна ілюстрація і намалювали її на пару голова ВРУ пан
В.Литвин і голова регламентного комітету цієї ж славної установи пан
О.Єфремов. Перший – тим, що своєю бездіяльністю залишив другому чистий
аркуш, а другий – той вже постаравсь.
21 липня цього року я
адресував пану Литвину доволі провокативного (погоджуюся), але цілком
обгрунтованого конституційною нормою запита, у котрому повідомляв, що
відповідно до ст.84 Конституції України, за якою "засідання Верховної Ради України проводяться відкрито",
група українців хоче започаткувати регулярні відвідини законодавчого
органу для здійснення моніторингу виконання шановними народними
обранцями вимоги Конституції щодо особистого голосування і, відтак,
просимо вжити заходів для забезпечення цього і про вжиті заходи
письмово повідомити.
Бозна, що про це подумає пан Литвин (думаю,
що нічого), але пан Єфрємов того запита "перехопив" і написав мені
(лист №04-32/10-1672 від 30.07.09) "відповідно до предметів відання комітетів, визначених Постановою ВРУ від 04.12.07 №4-VI". Відповів численними посиланнями на той самий підзаконний [псевдо]регламент ВРУ, де написано, зокрема, що "відкритість
засідань ВРУ забезпечується шляхом допуску на них в установленому
порядку представників засобів масової інформації", які "акредитуються […] при її Апараті в порядку, визначеному відповідним Положенням, яке затверджується Головою ВРУ".
У
цей зворушливий момент покладемо громадянські руки на правосвідомі
серця, визнаючи, що напевно нормальна робота нормального парламенту
вимагає певної регламентації міри і порядку його відкритости для
публіки. Не питання. Проте в Конституції сказано так, як сказано – про "відкритість",
з крапкою наприкінці. Відтак конституційна норма (найвищої юридичної
сили і прямої дії) може бути обмеженою чи то потребувати додаткового
"донормування" лише або власне іншою нормою Конституції, або у
законодавчому акті, якщо на те є пряма вказівка у тексті Конституції. В
якому? Ви правильно здогадалися – у Регламенті ВРУ, прийнятому у формі
закону України. Інакше – "маємо що маємо": ВРУ самочинно,
власною підзаконною папірчиною, встановлює собі режим закритости,
відносячи визначення порядку виключень з нього до відання однієї
посадової особи.
Відтепер починається друга частина
трагікомедії, увертюрою до якої урочисто звучить легендарна вже стаття
55 Конституції України, відповідно до якої "кожному гарантується
право на оскарження в суді рішень, дій, бездіяльности органів державної
влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб". Знов-таки з крапкою наприкінці, що чого однозначно слідує, що таки кожному і саме будь-яких, без обмежень, "рішень, дій, бездіяльности".
Відтак оскаржити в суді і – правильно – [умовно] чинний підзаконний
регламент ВРУ, позаяк останній, перебуваючи поза визначеним Основним
Законом конституційним ладом, брутально порушує інтерес кожного
адекватного громадянина – цього конституційного ладу непорушність,
рівно як і право на інформацію, обмежуючи можливість її вільного
отримання шляхом "польових досліджень".
Але слідкуйте за
крутійкуватими ручками пустунів-законодавців. Існуючий квазірегламент
прийнято депутатами і не в конституційній формі закону Україні і не в
формі постанови ВРУ, а власне як якийсь особливий "акт" –
регламент. При цьому Кодексом адміністративного судочинства України
передбачено можливість оскарження громадянами в адміністративній
юрисдикції лише постанов ВРУ, а інституту конституційної скарги, який
уможливлював би звернення громадянина у подібних випадках до
Конституційного Суду України, в Україні не існує.
Додамо до картини ще і п.2 ст.171 КАСУ, за якою "право
оскаржити нормативно-правовий акт мають [лише] особи, щодо яких його
застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде
застосовано цей акт". Звернемо світло і на інші слабкі місця
кодексу, котрі дозволяють судовій практиці, репрезентованої, скажімо,
достойним Окружним адміністративним судом Києва, казати про можливість
оскарження громадянином навіть не рішень, а дій і бездіяльности влади
лише у тих випадках, коли відповідні органи чи посадовці безпосередньо "владно керують"
поведінкою громадянина, а також заперечувати наявність у громадянина
законного інтересу вимагати усунення правопорушення тільки тому, що
того інтересу не бачить чи то не хоче бачити сам суддя. Картина
виглядає невеселою і зветься вона "влада навмисно зменшує можливости реалізації конституційного права громадянина на оскарження порушень з її боку". А де не зменшує – там вихолощує. Маленькі хитрощі владоможних пустунів.
Я
навмисно не наводжу тут посилань на інші публікації з конкретними
ілюстраціями судових неподобств та намагаюся не обтяжувати цього
невеличкого текста цитуванням норм – все те я вже робив раніше. Головне
– у загальному.
Здійснювати наступ на громадянські права, не
зустрічаючи громадянського опору – у природі всякої влади, вона лише
прагне заповнити вакуум. Вакуум суспільної бездіяльности заповнюється
владною сваволею так саме, як пасивність і довірливість виборця
породжують брехливість, маніпулятивність, та злодійкуватість
політикуму.
Констатуючи, що влада відкусила і "захавала"
кавалок нашого права, визнаймо, що це стало можливим тільки тому, що у
той самий момент ми всією громадою тим правом не били владу по морді,
заганяючи до конституційної буди.
Здатність влади до порушень і
девіацій зменшуються мірою готовности суспільства до щоденної і
буденної протидії, до "полювання" на порушників і до копіткого,
наполегливого вибудовування прозорих демократичних процедур та
механізмів захисту прав і свобод. Не маючи такої готовности, годі
нарікати на несумлінну владу – вона така, бо їй дозволили такою бути.
Без
відстоювання конституційного права на оскарження, зокрема - без
активної практичної апробації адміністративного судочинства та без
пильнування його адекватности, без постійного і системного примушення
держави (якою би своєю і прекрасною вона не була) до перебування
всередині вольєру конституційного ладу суспільству залишиться визнати
свій інфантилізм і не намагатися видати ображено-набурмосене шумовіння
по кухнях, кнайпах та інтернет-форумах чи то ходіння маршами за "дію" чи "спротив".
Чи не тому "вони"
так протидіють появі в Україні справжнього правосуддя, що з його появою
нам стане великою мірою по цимбалах, хто при владі, але "їм" туди вже не захочеться?
Колись за часів Речі Посполитої одне-єдине "nie pozwalam"
блокувало (добре це чи зле) рішення сеймів. Для того, щоб у сучасній
(або навпаки все ще несучасній) України зупинити правопорушення на
найвищому рівні, одинокого голосу явно недостатньо. Проте щоб одного
разу після якогось владного свинства від наших голосів на Грушевського
повилітали шибки, а через розкриті вікна – і крісла з фігурантами,
кожен мав би усвідомити це своєю власною справою і "не дозволяти".
Олександр Северин, к.ю.н., правовий радник ВГО Альянс "Майдан"
