На діяльність Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі (НЕК) широкі маси вперше звернули увагу торік у грудні, коли за її ініціативою було вилучено сервери безкоштовного обмінника файлами Infostore, де користувачі поруч із рецептами смачної та корисної їжі вільно розміщували, зокрема, й еротичну та пор­­нографічну продукцію. На тлі рекомендацій, о котрій годині має транслюватися американський мультик про родину Сімпсонів, ці кроки НЕК виглядали серйознішими – про мораль заходилися піклуватися не лише словом, а й ділом. При цьому комісія чомусь не помітила скандального кліпу зі співачкою-підлітком Аліною Гросу, яка з’явилася в образі садо-мазо-вамп панянки – її родичів «проробляли» в Міністерстві культури, хоча такої функції тамтешнім чиновникам нібито не надано.

2 лютого 2009-го було затверджено висновок НЕК №33Е щодо книжки Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Дозволю лише одну цитату зі збереженням орфографії експерта Варвари Ковальської: «В процесі розкриття детективної інтриги автор описує гомосексуальні та гетеросексуальні стосунки, сексуальні стосунки з неповнолітніми, застосування наркотичних речовин (амфітаміну, коноплі, маріхуани), дитячу проституцію». 12 лютого за рекомендацією НЕК видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» книжку з торговельної мережі вилучило, а письменник позивається до комісії й дотепер – на 10 липня призначено черговий раунд.

У середині травня опубліковано розроблений фахівцями моральної комісії, представниками Державного науково-дослідницького експертно-криміналістичного центру МВС України і податківцями «Проект. Критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до продукції порнографічного характеру». Про цей шедевр – далі.

11 червня парламентарії більшістю голосів ухвалили Закон України «Про внесення зміни до статті 301 Кримінального кодексу України». Зміни ініціювало Міністерство юстиції, адже посилення кримінальної відповідальності за зберігання й розповсюдження дитячої порнографії – наше зобов’язання, яке Україна взяла на себе, ратифікувавши Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії ще в квітні 2003 року.

Правозахисників обурило те, що депутати випустили ключове словосполучення – «дитяча порнографія», натомість наріжним каменем зробили «збереження з метою збуту та розповсюдження». Мін’юст марно намагається пояснити, що оте подальше «з метою…», за яке передбачається штраф від 50 до 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян чи обмеження свободи на термін до трьох років, треба ще довести. За відсутності реально діючих правових механізмів кілька ударів кийками в міліційному відділку будь-кого змусять ту мету вибовкати зі швидкістю звуку.

Останню надію правозахисників поховав президент Віктор Андрійович, підписавши злощасний закон. 

З юридичного погляду, попередня версія карної відповідальності «за виготовлення та розповсюдження» була більш прийнятною, оскільки стосувалася злочинців, котрі заснували бізнес, в тому числі й на торгівлі дитячим порно. Закріплене в Кримінальному кодексі «збереження» зводить до спільного знаменника всіх громадян не свободою та братерством, але рівністю – перед будь-яким представником правоохоронних органів чи суддею, які візьмуться тлумачити різницю між еротикою та порнографією на свій копил.

На свій – бо на чужий (зокрема, користуючись критеріями «Проекту…» НЕК) розбиратися доведеться багацько. В цьому документі вчергове проявилася поетичність української душі. Наведу кілька прикладів: «…порушення глибинних культурних приписів виступає як один з фа­кторів виникнення статевого збудження» – це щодо основ­­них засад. Цікаво, яким інструментом шановні правоохоронці вимірюватимуть глибину вищеозначених приписів? Або: «…самоціллю порнографії є зображення фізіології сексуального, що дегуманізує людину і еротику, витісняє зі статевого життя інші компоненти (естетичність, комунікативність)». Задля експерименту покажіть ревнителям моралі гравюри Судзукі Харунобу в жанрі сюнга – нехай пояснять, де там «дегуманізація» і чому мистецтвознавці протягом останніх двох з половиною століть вважають їх взірцем не лише японської графіки.

Не допоможуть нам і визначення еротичного: «зображення людини у всьому багатстві почуттів, переживань, емоцій»; «еротичні твори побудовані за канонами краси…»; «метою еротики є показ нових сторін людського буття, ще незрозумілих і неприйнятних до масової свідомості». Особисто для мене незрозумілим залишається, в який спосіб борці зі злочинністю, судді, адвокати, прокурори та й самі підсудні розбиратимуться зі сторонами буття, заснованими на канонах краси. Гадаю, доведеться на судові процеси ангажувати знавців актуального мистецтва. 

Еротична гравюра Судзукі Харунобу (XVІІІ століття)

Нові правила гри, перш за все, вдарять по сучасних художниках. Не дуже віриться, що з бібліотек вилучатимуть альбоми репродукцій, але розігнати виставку із мистецькими провокаціями, девіаціями й детумісценціями тепер до снаги будь-якому патрулю: кримінал-бо, не жарти. І легким, як чих, стане закриття видавництв, котрі друкують, зокрема, твори Олеся Ульяненка, Юрія Винничука, Антона Морговського, Юрка Покальчука, Леся Подерв’янського, Оксани Забужко.

Натяк на довготерміновий альянс правозахисників і митців намітився наприкінці червня, коли в Києві провели акцію «Упорно» – у галереї «Ательє Карась» нашвидкуруч зібрали картини Іллі Чічкана, Маши Шубіної, Стаса Волязловського, Олександра Ройтбурда, Лесі Мальської, аби звернутися до президента з закликом ветувати закон. Не догукалися, та й навряд чи гарант Конституції звернув би увагу на contemporary art, йому більше народно-ужиткове мистецтво до вподоби.

Дивує, але гучні акції протесту в художньому середовищі наразі майже припинилися: чи то митці відчули безрезультатність власних закликів, чи то пора пленерів відволікає. А дарма – держава несамохіть організувала їм можливість для тривалого й безкоштовного піару із висвітленням у ЗМІ, хоча й із реальною загрозою для свободи, й не тільки творчого розвитку. Та кому, як не їм, протистояти амбітному українському проектові з суцільного викорінення того явища, якому ще й притомного визначення не дали?

Тим більше, що, за словами координатора Вінницької правозахисної групи Дмитра Гройсмана, «червневі тези» – квіточки. Надто, якщо ВР ухвалить законопроект депутата від НУ–НС Геннадія Москаля щодо кримінальної відповідальності за «порушення законодавства у сфері захисту суспільної моралі щодо обігу продукції чи організації й (або) проведення видовищного заходу еротичного чи сексуального характеру». Такі ягідки виявляться гіркими для всіх без розрізнення конфесій і професій. За винятком недоторканних осіб.

Європейське ню (ХІХ століття)