Закон «Про всеукраїнський референдум» – узурпація влади продовжується
Хоча в Україні немає прецедентів використання народом України свого
права на ініціювання всеукраїнського референдуму (організований згори
кучмівський референдум з фальсифікованою явкою не можна назвати
народною ініціативою), схоже, що можновладці не на жарт злякалися заяв
політиків та громадських діячів щодо необхідності проведення
всеукраїнського референдуму для того, щоб не допустити узурпації влади
з боку ПРіБЮТ. Бо уже в п’ятницю 5 червня 2009 р. без будь яких «широк»
у Верховній Раді України було прийнято новий Закон України «Про
всеукраїнський референдум» (раніше це питання регулювалося Законом «Про
всеукраїнський та місцеві референдуми»).
Якщо ця подія
залишиться непоміченою з боку громадськості, то Україна має всі шанси
успішно просунутись іще на один крок на шляху до знищення демократії та
узурпації влади олігархічними кланами.
Допоки текст Закону іще
не опубліковано, бо він іще не підписаний Президентом, а отже не
вступив в дію, повний аналіз цього антинародного акту провести
неможливо. Але навіть те, що про нього відомо, дає достатньо підстав,
щоб побачити загрози для демократії, які цей продукт змови олігархів
під куполом несе у собі.
Наприклад, названим законопроектом
обмежено права громадян щодо участі в ініціюванні всеукраїнського
референдуму, які проживають в населених пунктах з кількістю виборців
менше 500 осіб. Адже згідно його положень, тепер кількість учасників
зборів з ініціювання всеукраїнського референдуму збільшена з 200 до 500
виборців, і всі вони повинні бути членами однієї територіальної
громади. Це випливає із норми Закону в якій сказано, що збори
проводяться за місцем проживання виборців. А отже, якщо у зборах
братимуть участь громадяни з різних населених пунктів (різних місць
проживання) у ЦВК будуть усі підстави відмовити їм у легітимності.
Складається
враження, що цей Закон ліпився десь в істериці на підвіконні туалету
Верховної Ради якимись дуже наляканими власним народом нардепами з
метою якомога більше і негайно унезалежнитись від цього народу, який
раптом може прокинутись. Бо, скасувавши дію попереднього Закону «Про
всеукраїнський та місцевий референдуми» в частині, яка стосується саме
всеукраїнського референдуму (отже, «народні обранці» бояться саме
його), нардепи забулися змінити назву старого Закону. І тепер в нас
існує два діючих Закони зі словами «про всеукраїнський референдум» в
назві.
Не дивлячись на постійні розмови про те, що слід
спростити процедури прямого впливу народу на процеси управління
державою, новоприйнятий Закон лише ускладнює ці процедури. Бо не так
багато навіть у великих містах існує приміщень, здатних вмістити 500
осіб (а для перестраховки ініціаторам референдуму потрібно зібрати на
збори хоча б на 50 більше людей). І не факт, що нечисленні (і скоріш за
все залежні від влади) власники радо нададуть ці приміщення для
проведення зборів. Та й ціна оренди таких приміщень кусається. А в
багатьох не таких вже й маленьких містах (не кажучи вже про села та
селища) таких приміщень просто немає. До проведених же на вулиці зборів
завжди легше знайти зачіпку, аби відмовити у реєстрації ініціативної
групи.
Та найгірше те, що цей Закон містить обмеження щодо
необхідності проведення зборів за місцем проживання учасників зборів в
купі з іншою нормою цього Закону, яку будь-який заангажований суддя
може потрактувати так, що ЦВК з одного референдуму може зареєструвати
лише одну ініціативну групу. І тоді це робить практично неможливим
практичну реалізації норм цього Закону неолігархами. Адже тоді
виходить, що 50-100 членів ініціативної групи мають протягом 90 днів
зібрати 3 мільйони підписів у двох третинах областях країни, не менше
ніж по 100 тисяч у кожній. Якщо за поки ще чинним Законом, це могли
бути члени однієї ініціативної групи, які проживають в різних областях
України, або члени різних ініціативних груп, зареєстрованих в різних
регіонах України, то тепер сотня людей, які проживають в одному
населеному пункті, повинні зібрати підписи по всій Україні. Оскільки
Законом не передбачено надання відпустки членам ініціативної групи на
строк збирання підписів, то очевидно, що їм доведеться іти в тримісячну
неоплачувану відпустку. Навіть за умови рівноцінної грошової
компенсації не кожен може собі це дозволити. А ще в чужих містах людям
потрібно буде десь жити чимось харчуватися. Не кажучи вже про те, з
якою швидкістю вони мають збирати ці підписи. Звичайно, можна залучити
до збору підписів осіб, які не є членами ініціативної групи, а офіційно
зареєстровані члени лише оформлюватимуть підписні аркуші, але,
по-перше, не всі люди захочуть ставити підпис на аркуші, де не
зазначено прізвище збирача (запідозрять такого збирача у обмані),
по-друге, влада зможе легко перешкодити такому збору підписів, якщо
задасться такою метою: міліція просто перевірятиме документи збирачів
підписів й конфісковуватиме підписні аркуші, якщо збирач підписів не
матиме посвідчення члена ініціативної групи, а на самого збирача ще й
справу можуть завести за підробку документів, аби відбити бажання в
інших активістів робити те саме.
Також цей Закон обмежує
кількість питань, які можуть бути винесені на референдум. У ньому
вказано, що на один референдум може бути винесено лише одне питання. A
якщо одного питання недостатньо для розв’язання системної кризи, яку ми
маємо, наприклад, сьогодні, то доведеться по кожному питанню, яке треба
вирішити шляхом всенародного референдуму, проводити окрему процедуру та
референдум?
І це – лише те, що видно неозброєним оком з першого
погляду. Якщо ж проаналізувати повний текст Закону, то там, переконана,
міститься іще не одне обмеження прав громадян, які вже стали
сприйматися як загроза обраними народом можновладцями, що клаптик за
клаптиком узурпують владу, відсуваючи від неї єдине джерело влади –
народ.
Якщо суспільство проковтне цей та інший Закони, олігархи
різних кольорів поступово узурпують владу остаточно й без всілякої
«ширки», загроза якої, на щастя, принаймні на деякий час відступила від
України.
