У сучасному інформаційному світі інтенсивного контактування культур та війни цивілізацій постає суттєво нова загроза: українство стає все більш неконкурентним не лише на світовій арені культур-цивілізацій, але і в самій Україні.

Все більше і більше молодих людей, коли навіть знають українську мову та національні звичаї, обирають при цьому інші культурні та цивілізаційні орієнтації. Телеполітики та телеполітологи здебільшого не розуміють причин та загроз цього явища.

Проблеми України, назагал, частіше за все розглядають як культурні, тобто так, як і у будь-якої європейської країни, що інтегрується в Єдину Європу.

Але це принципово неправильно. Україна, культура якої змушена останні століття здійснювати подвійну роботу – осмислювати системи мотивацій обох цивілізацій, що мають на неї вплив, та ще й намагатися пов’язувати ці системи – не справляється з цією роботою, про що і свідчить її історія.

Культура України постійно перенапружується в цивілізаційному плані. Щоб якось полегшити собі життя, українці виробили паразитарний підхід до цивілізаційної роботи.

Київська Русь це єдиний тривалий приклад саме цивілізаційної потуги стародавньої України-Руси. Зафіксовані етичні засади шляхом прийняття християнства, закладена правова традиція "Руською правдою", створені пов’язані між собою соціальні структури з достатньо сильною мотивацією до підтримки державної цілісності.

Але з часів середньовіччя провідною верствою суспільства втрачається усвідомлення самоцінності і потенційної самодостатності тогочасного суспільства на території сучасної України.

Питання не в тому, що нас поглинають інші держави. Досить тривалий час ми мали великий вплив і у Речі Посполитій, і у Російській та Австрійській імперіях, і у СРСР. Питання в тому, що мотивації суспільства перестають бути настільки сильними, щоб втримати єдину державу. Так вперше виникає цивілізаційне паразитування.

Українство надалі розвивається всередині періодично змінюваної часткової належності території сучасної України до Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Отоманської Порти, Московського царства, Австрійської імперії, потім Російської імперії та СРСР.

Таке кількасотрічне перебування в складі інших цивілізацій заклало традиції саме цивілізаційних запозичень, коли цивілізаційна робота щодо перетворенню системи мотивацій не здійснюється, а перекладається на колонізаторів. Чи може цей тренд бути продовжений?

По-перше, світ змінився з точки зору інтенсивності контактів культур та цивілізацій. Це означає, що раніше національна культура після руйнації могла відтворюватися тільки тоді, коли країна була відносно ізольована, тобто не було телебачення, не було Інтернету, не було культурної експансії через науку, філософію, а також літературу та інші види мистецтва, не було такої потужної міграції людей.

По-друге, в світі виразно загострилася цивілізаційна боротьба і з’явилися нові дуже ефективні способи контролю чужої території як от мережеві корпорації продажу товарів та послуг, банки, мережі телекомунікацій.

Тепер для всеохоплюючого контролю не потрібно територію завойовувати, бо достатньо інфраструктурної та культурно-цивілізаційної експансії.

По-третє, існують серйозні побоювання як щодо історичних перспектив Європи, так і щодо історичних перспектив Росії. Давайте поговоримо про Росію та Європу не як про культури, а як про цивілізації та цивілізаційні перспективи.

Стара Європа, як єдина цивілізація, поглинається та розмивається новими міграційними процесами людей з іншою системою мотивацій, зокрема широкий вплив має іслам. Розгортається криза традиційного християнства, дедалі більше поширюється етика домінуючого споживацтва.

Розпадається традиційний інститут сім’ї та відбувається катастрофічна депопуляція саме у етнічно європейських народів. Система освіти не відтворює розширеного набору мотивацій, натомість культивуються цінності ґламурних імітацій ділової активності, виробничої діяльності, громадської роботи.

Росія повсякчас намагалася сформулювати та реалізувати свою цивілізаційну місію. Головним ресурсом для цього завжди розглядалася військова сила. З одного боку, це породжувало військову протидію, а, з іншого, зокрема Захід, давав асиметричну цивілізаційну відповідь.

Всі прагнення так званих прогресивних російських правителів були спрямовані на хаотичне запозичення окремих мотивацій Заходу, що породжувало опір традиціоналістів та призводило до розколу на західників та слов’янофілів. Внаслідок перебування величезної території Росії на Азійській частині Євразії там розвивалися традиції азійських цивілізацій.

Сьогодні міграційні процеси в Росії зумовлюють збільшення частки населення азійського походження. Демографічні процеси в Росії сприяють підвищенню впливу внутрішніх та зовнішніх мусульманських спільнот.

Таким чином, ідея Російської цивілізації ("Русского мира"), якщо вона буде створюватися на слов’янофільських засадах, має величезні ризики. Так само в Росії є криза православної системи мотивацій, яка поглинається споживацькими мотивами. Депопуляція в Росії відбувається саме серед слов’янських народів. Система освіти не є кращою від європейської, з точки зору відтворення мотивацій.

Отже, ані європейська, ані російська цивілізації не демонструють нам привабливих цивілізаційних перспектив.

Окрім того, обидві цивілізації не дозволять нам на цей раз повестися в історії так, як це ми робили завжди. Чому ж нам ці цивілізації, як потенційні донори, не дозволять: Росія – дистанційно паразитувати, а Європа – інтегруватися в неї?

Росія явно і недвозначно має претензію не допустити вихід України з її зони впливу. Європа, в принципі, готова "віддати" Україну Росії, але на це не погодиться половина України. Тобто якщо Європа і погодиться, щоб Україна пішла до Росії, то на це не погодиться її адепт – Західна та Центральна Україна включно з Києвом.

Чому Росія не хоче Україну втратити? По-перше, міфологізована історія Росії виводиться з Київської Русі. По-друге, географічне розташування, яке зумовлює економічно привабливі транзитні можливості.

По-третє, Україна є другою в світі країною за чисельністю населення, де російська мова є побутовою, що зумовлює її потенційні можливості бути включеною до складу "Русского мира".

По-четверте, військове значення території України. По-п’яте, трудові ресурси, які залишаються достатньо якісними. По-шосте, продуктивні землі, які на тлі світової продовольчої кризи, становлять неабияку цінність. По-сьоме, суб’єктивна обставина – імперська свідомість не сприймає Україну поза Росією.

Чому Європа не дуже хоче приймати до себе Україну? По-перше, Україна ніколи не була включена в систему європейських взаємин як єдиний самостійний суб’єкт. По-друге, Україна ніколи не була цивілізаційно цілісною. По-третє, етичні вади – корупція, здирництво, безвідповідальність.

По-четверте, небажання дратувати Росію, від якої вони залежні. По-п’яте, внутрішні проблеми Європи, якій не вистачає потужності здійснити цивілізаційні перетворення в Україні.

По-шосте, прагнення відвести Україні роль буфера та міграційного відстійника. По-сьоме, сучасні інфраструктури дозволяють використовувати трудові ресурси України в Європі без її інтеграції. По-восьме, суб’єктивна обставина, яка не дозволяє сприймати Україну як невід’ємну частину Європи.

Є лише один критерій сильної системи мотивацій країни-цивілізації – зростання її населення. Цивілізаціям, де відбувається депопуляція, не можна вірити, на них не можна орієнтуватися, бо це шлях до вимирання. Європа і Росія, як цивілізації, приречені, бо вимирають. Орієнтуючись на будь-яку з цих цивілізацій, Україна вимре.

Отже українству, у розумінні цивілізаційного паразитування, так чи інакше кінець. Не має значення, чи буде здійснено спробу пристати до тієї чи іншої цивілізації цілою країною, чи країну буде розділено на шматки – кінець українства буде кінцем того цивілізаційного паразитування, яке досі Україна демонструвала світові. України, яку ми знали, скоро вже не буде.

Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП