Вже найближчими роками людство перегляне своє ставлення до багатьох суспільних інститутів з точки зору їхньої ефективності та взагалі потрібності. Перш за все це стосується інституту держави.

Криза, яку чомусь називають фінансовою чи фінансово-економічною, насправді є кризою цивілізаційною. Це криза системи суспільних взаємин, які формувалися людством протягом усієї усвідомленої історії. Це також і криза сучасних товарно-грошових відносин.

Винаходом людської цивілізації є, зокрема, і така форма організації суспільного буття, як держава. Головними з державних інститутів є законодавство та платіжна система. Саме вони забезпечують функціонування інших механізмів держави: судочинства, армії, установ життєзабезпечення та соціального захисту тощо.

В умовах, коли кризою швидко трансформуються базові цінності, перш за все родинні, природнім чином на рівні колективної свідомості міняється і ставлення до країни-батьківщини, де людина живе та до держави, як до способу організації її життя в усіх його проявах.

Родина – союз чоловіка та жінки, не є винаходом людини. Ми отримали її у спадок від тваринного світу, де вона є засобом народження, вигодовування та захисту нащадків. Як і в людей, залежно від природних умов, оптимальності щодо зовнішніх обставин та видових особливостей, у тварин родини бувають моно і полігамні. Себто, родина це винайдений природою (даний Богом) спосіб якісного продовження роду і, відповідно виживання виду.

Людина як біологічний вид еволюційним шляхом (промислом Божим) адаптувала родину до складних соціальних умов свого існування, але базовий сенс життя – збереження виду, лишався незмінним.

Родина перетворилася на корпорацію-домогосподарство, яка на основі поділу праці на чоловічу та жіночу забезпечувала виживання та розвиток нащадків, себто "роду людського".

Внутрішньовидова конкуренція примусила людину утворити держави, які взяли на себе функцію захисту та організації суспільного матеріального і, нерідко, духовного буття.

Технологічний і соціальний розвиток людства дав можливість спочатку жінці без чоловіка, а останнім часом, і чоловікові без жінки ростити та виховувати дітей. Родина тепер тримається переважно не на побутово-матеріальній, а на духовній спільності.

Якщо ще до середини двадцятого сторіччя звичаї, традиції та етика родини мали допомогти зберегти її як корпорацію – виробничий союз, то сьогодні вони з допоміжних перетворюються на базові. Але духовна база виявляється дедалі менш міцним підґрунтям для збереження родинних зв’язків.

Громади – спільноти, які ще донедавна по факту були об’єднаннями повноцінних родин-домогосподарств, і ті родини виступали головними суб’єктами інтересів, наразі поступово перетворюються на союзи громадян, які часто пов’язані, відмінними від родинних, інтересами.

Особливо це поширене у західних суспільствах, на відміну від мусульманського світу. Змінюється соціальна структура громад. Водночас саме громади – населені пункти, є базовими елементами конструкції держави, бо переважно там живуть та працюють люди – виробляється ВВП. Громади є вузлами інфраструктур – транспортної, освітньої, медичної, інформаційної…

Зі зміною системи засадничих цінностей на всіх рівнях буття міняються і вимоги людини, родини і громади до функціонування держави. Крім того у країнах діють мережеві спільноти: конфесії, профспілки, політичні партії тощо, які поширюють свій вплив на частину або всю їхню території та також формулюють свої вимоги до якості влади.

Натомість держави дедалі менше встигають адаптувати способи здійснення влади до швидко змінюваних внутрішніх та зовнішніх умов.

Криза державностей є складовою світової кризи. Те ж, що Україна виявилася однією з найслабших ланок у цих процесах зумовлено відсутністю сталої культурної еліти з традиціями відповідальності за долю майбутніх поколінь.

Влада традиційно сприймається в Україні як накинута із зовні – колоніальна, чужа. Тому, обдурити її не гріх, а то і обікрасти, чи дати хабара, щоб відчепилася і не заважала.

Себе ж ця влада сприймає таким саме чином – чужа: і собі і людям. Тож, краде-бере, аж гай шумить. І довго б іще тривала в Україні ця ідилія паразитарного симбіозу держави з суспільством, аби світ не спіткала Криза.

У її вирі, здавалося б, держава мала б міцніше перехопити стерно, визначити курс і обережно рухати державний корабель, чи покласти його у дрейф аби зберегти цілісним корпус та екіпаж із пасажирами.

Натомість під байдужими поглядами громадян, українська держава здійснює повільну спробу покінчити життя самогубством. З особливою, мазохістською жорстокістю, цинізмом та небезпекою для оточуючих.

Деградували ряд життєво важливих соціальних функцій. Держава нишком, в односторонньому порядку відмовилася забезпечувати доступність до якісних освітніх та медичних послуг. Переважно імітується охорона довкілля, культурного надбання, безпеки людини та забезпечення її прав.

Криза в раз висвітила відсутність або неефективність держави у усіх площинах соціального буття. Читач УП сам добре обізнаний з усією купою проблем, які йому створює своїми діями або бездіяльністю держава.

На ту купу видерся і зручно вмостився так званий політичний клас – "український політикум". Саме політикум мав би консолідувавшись, запропонувати стратегію збереження країни у принципово нових умовах людського буття. І він таки запропонував повний набір антикризових дій по українському: сварки, бійки, лайки.

У каламутній воді близького суспільного колапсу політикум поділився на три конкуруючі групи.

Перша, це ті, хто намагається зберегти себе у владі та політиці аби множити власні статки за рахунок інших. Розуміючи, що влади на всіх вже не вистачить, вони намагаються викинути за борт одне одного, розповідаючи що: "Їх треба зупинити, вони уже допекли всіх: сварки політиків, істерики вождів, їх брехня, хаос, в який країна повільно сповзає – здається ми на дні і далі вже нема куди" ().

Все правильно, лишень промовляючи від першої особи слід сказати не "їх", а "нас". Зо три роки тому політтехнологічний проект "Народна Самооборорна" виконав роль рятівної шлюпки для політиків, але не для суспільства. Тепер цю політтехнологію намагаються відтворити ще у двох-трьох примірниках.

Друга, ті, хто прагне повернутися у велику політику. Вони голосно попереджають і не без підстав, що: "Наступним кроком антиукраїнських ігрищ може стати перетворення України у парламентську республіку та усунення громадян від прямих виборів президента. За це агітують учасники кремлівської коаліції у складі Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко".

Теж справедливо. Але занадто вже часто українських націоналістів, як й інші громадсько-політичні рухи засновані на історичних цінностях та традиціях, які безпосередньо апелюють до емоційної сфери людини, в Україні намагалися використати з політтехнолгічними цілями – як засіб відтягування голосів у конкурентів, чи то на парламентських виборах, чи на місцевих. Останній раз у Києві в травні минулого року.

З третьою групою складніше. Це ті, хто прагне у політику та владу прийти, або потрапити чи вляпатися. Їх багато і мотивації в них різні, майже полярні: від банального бажання городами прокрастися до корита, до шляхетних намірів врятувати країну від катастрофи.

У цій третій групі нуртує різнополюсна енергетика: від цілковитої руйнації всього, що пов’язане з цією владою, до намагання збудувати новий тип інноваційної держави. Пропонуються численні рецепти "порятунку". У сухому залишку всі вони зводяться до пропозиції перезаснування держави.

Запізно, панове, перезасновувати. Термін "перезаснування держави" був запропонований Сергієм Дацюком та Андрієм Єрмолаєвим у 2006 році. З того часу суспільство, вже втратило шанс на його перезаснування.

Політикум зробив усе можливе аби назавжди законсервувати систему державно-правових відносин в країні, а за разом і себе у панівному статусі. Назавжди. Всіх разом і кожного персонально – себе коханого.

Сподівання на те, що у нинішньої еліти прокинеться сумління та розум і вона візьметься будувати державний механізм адекватний сучасним умовам, справді марно. В кращому разі вони зможуть запропонувати текст Конституції, подібний до основних законів європейських демократій, які приймалися переважно у минулому сторіччі.

Це учорашній день. Криза, спасибі їй, змушує нації-суспільства переглянути вимоги до держав.

Задля того щоб заснувати (перезасновувати, насправді, немає вже чого) сучасну, ефективну інноваційну державу слід перш за все на теоретичному рівні зрозуміти якою вона має бути.

Так, слід фактично створити нову теорію державного будівництва. Далі сконструювати складний суспільний суб’єкт, який буде здатним запустити процес заснування. Створення такого суб’єкта лягає на представників громад-спільнот, мережевих організації громадянського суспільства, а також політично акцентуйованих громадян з третьої групи, на які поділився вітчизняний політичний клас.

Серед тих, хто утворить цей суб’єкт заснування необхідно буде погодити бачення місії, параметрів та характеристик майбутньої держави. Вже потім можна виходити на проект технічного завдання для майбутньої Конституції, підготовки її тексту та імплементації, чи то шляхом Конституанти – Установчої Асамблеї чи Установчого Референдуму.

Найбільший ризик, який створює пропонована схема, полягає у тому, що матимуть місце численні конфлікти через боротьбу за лідерство, будуть підготовлені кілька проектів конституцій та виникатимуть намагання представників діючого політикуму використати цей процес в інтересах власного збереження.

Наразі альтернативою цим пропозиціям може стати спроба встановлення авторитарного правління, що потягне за собою розкол України на два-три квазідержавні утворення.

Костянтин Матвієнко, эксперт Корпорації стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП